Царський курйоз
- Автор: Зуев-Ордынец Михаил Ефимович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Т. К. Дорохов
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Царський курйоз». Краткое содержание книги:
У своїй новій історико-пригодницькій повісті «Царський курйоз» автор розповідає про долю ефіопського хлопчика, згодом знаменитого Ганнібала, визначного військового інженера і державного діяча, прадіда геніального російського поета О. С. Пушкіна.
Дев’ятирічного сина абіссінського князя було викрадено в турецького султана, що тримав хлопчика як заложника, і привезено в Петербург у подарунок Петру І. Здібності хлопчика привернули увагу російського царя, і вій обдарував маленького африканця ласкою і дружбою.
В оповіданні «Дзвін-могила» змальовано боротьбу робітних людей проти своїх жорстоких, свавільних хазяїв у тяжкі часи царювання Катерини II.
Обидва твори яскраво відбивають епоху.
— Вони, — сказав Первуша, відводячи од тракту напружені, заслані сльозами очі. — Ходімо вниз, хлопці. Зустрічати будемо!
Під горою, коло завалу, лежали дебердєєвські робітні, озброєні ведмежими рогатинами, саморобними піками, вилами-трійчатками та сокирами вуглярів, важкими, на довгих топорищах. Рушниці мали не більше десятка робітників. Коли з’явився Первуша з двома іншими ватажками, розмови враз ущухли.
— Ідуть! — суворо сказав Афанасій. — Як гукну, вилітайте разом. Навалою! А я піду гостям хліб-сіль підносити.
Він лукаво, по-хлоп’ячому всміхнувся і, спираючись на молодий дубок, окутий в окоренку залізом, подерся на завал. Помітивши його, дозорні драгуни повернули і галопом помчали до офіцера. Той витяг з сідельної кобури довгоствольний пістолет, оглянув кремні і разом з дозорними поскакав до завалу.
— Хто це нагородив тут? — крикнув він, зупинивши коня.
— Ваше благородячко, — прохально почав Первуша, — ми, себто дебердєєвські робітні люди, до вашої милості з просьбою. Віддайте нам дзвін, що в Уфу-місто везете. Товариша нашого, Митька Дикова, у ньому смерть спіткала, в сплаві згорів. Хочемо ми дзвін в землю зарити, поховати покійничка з честю-почестю.
А більше вам нічого не хочеться? — посміхнувся недобре офіцер і почав обережно підводити пістолет. Геть з дороги, холопе! За кайданами скучив?
— Бач, як заспівав! — теж усміхнувся зло Первуша, стежачи за драгунами, що стягувалися до завалу. — Ви, дворяни та заводчики, залізні носи, заклювали нас, чорну кістку! Та вже гаразд, колись поквитаємось!
— Зараз і поквитаємось! — крикнув офіцер, спустивши курок. Куля свиснула, відірвавши Афанасієві мочку вуха.
Постріл офіцера неначе оживив завал. Він наїжився піками, рогатинами, вилами.
— Бий царицине військо! — змахнувши дубком, першим скочив на тракт Первуша. За ним посипались робітні.
Драгуни дали залп з карабінів. їм недружно відповіли рушниці робітних. Та перезарядити карабіни драгуни не встигли. Поки продули димні стволи, поки витягли з гнізд шомполи, схопилися за ладівниці, — робітні вже навалились.
— У шаблі! — гукнув офіцер, піднімаючи на диби свого злого горбоносого киргиза. Але коні драгунів, напоровшись на «часник», брикалися, крутились, не слухаючи шенкелів та поводів, і підставляли вершників під удари ворогів. А робітним, що взулися в поршні — постоли з товстої шкіри, «часник» був не страшний. Збитий у сутичці гурт, оповитий курявою, то підкочувався до берегової кручі, то знову тиснувся до Чир’євої гори.
Офіцер як прив’язався до Первуші, так і не відставав од нього. Важкий офіцерський палаш раз у раз мелькав у повітрі. Але даремно: завдати удару верткому Афанасієві було не так легко. До того ж він захищався дубком. Вибравши момент, Первуша з розмаху ахнув пудовим дубком. Він мітив у ківер офіцера і влучив би, коли б той не підставив палаш. Дубок і палаш зіткнулися, і переміг дубок. У руці офіцера лишився тільки ефес, а дубок замість ківера опустився на шию коня. Витріщивши очі й вискаливши зуби, кінь стрибнув назад. Одну лише мить бачив Афанасій дві пари очей, збожеволілих від жаху, — людини й коня. А потім усе пропало…
Первуша втомлено витер піт з чола і підійшов до краю урвища, але побачив тільки кола, що розходились по хвилях Білої.
Афанасій обернувся. По тракту носилось з десяток драгунів на оскаженілих конях. Робітні ловили їх і, стягаючи за пояси з сідел, кидали через голову на землю. Так жінки під час жнив, хапаючи за перевесло, перекидають за спину готові снопи. І дужі робітні, що граючись «садовили» в піч чотирипудові криці, легко, як жінки з снопами, розправлялися з драгунами.
Бій затихав.
5
Стратон знову замовк, дивлячись на попелясто-білі, мов хутро зимової білки, хмари, що повисли над Чир’еваю горою.
— А далі як діло було, Стратоне Єрмолайовичу? — не втерпівши, спитав я.