Поєдинок у Чорному лісі
- Автор: Ревякин Степан Дмитриевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Промінь
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Поєдинок у Чорному лісі». Краткое содержание книги:
Про небезпечну місію Тараса Сокрути та його товаришів, про мужність і непохитність працівників міліції в боротьбі проти націоналістичних банд і розповідає твір.
— Хто? — більш лагідно спитав Колиба.
— Ніхто. Всі живі-здорові.
— А хоч поранення від ножа мають?
— Ні.
— Що ж, я, по-твоєму, всадив Томасеві у спину ніж і викинув його у хвилину, коли проти мене ще стояло таких, може, десять розгніваних Томасів? Ну! Відповідай!
Жінка на хвильку замислилася, опустивши голову.
— Ах, це він… він, — сказала згодом.
— Хто?!
— Яка я дурепа!.. Не второпала зразу. В душі я вірила тобі, Симоне, вірила…
— Хто ж розправився з Томасем? — ще раз перепитав Тарас.
— Звісно, мій Василь. Вони водночас були нерозлучними друзями і запеклими ворогами.
— Чому ворогами?
— Знаю. Не питай, — видно було, що Гелена кривить душею, та Сокрута не став доскіпуватись. Замість цього він пішов на захист Тетері:
— Василь же у тебе смирний і набожний, все-таки у церкві старостою. Ні-ні, я не вірю, і ще раз не вірю. Тут щось не так!
— У тихому болоті чорти водяться, — розпалилася Гелена і враз принишкла, змінила тему розмови. — А й справді, не з моєї бабської дзвіниці зирити на світ. Давай, Симоне, забудемо про цю розмову. Вона дурна…
Колиба скорився проханню Гелени: він ніколи при зустрічах, які почастішали, не згадував ні про Василя, ні про Томася. Блукаючи лісом, вони здебільшого мрійно мовчали. Іноді жінка заводила розмову про своє життя, називала його безрадісним, каторжним, а себе вважала полонянкою. Тарас мов не чув цього. Він поки що вивчав Гелену, боявся, що вона майстерно грає роль шпигунки і викликає його на відверті розмови. Та минали дні, і Тарасові думки про Гелену дещо змінилися. Він знав про неї майже все: і як вона дівчиною прагнула вчитися в медичному інституті, а батьки перебили, бо їм забаглося видати її заміж за власника трьох водяних млинів Василя Тетерю і свого, з допомогою лестощів і прокльонів, домоглися; і як Гелена уже тікала з дому, аби не бачити Василя Тетері — п'яниці і деспота; і як вона, з приходом Червоної Армії в Західну Україну, щиро вірить у своє майбутнє щастя. Хоч дні пролітають, а нічого поки що не міняється в її житті.
— А не боїшся, що я тебе за ці думки й слова продам? — якось спитав жінку Тарас. — Ти ж знаєш, що твої совіти мені ось так насолили! — він провів рукою біля горла. — І часом, не емгебістка ти?
Гелена, що сиділа на траві, піднялася, стрельнула палаючими очима на Тараса.
— На жаль, ні, — відповіла. — Я боюся цих людей. Стільки страхів про них чувала… Ні-ні, до них не наближусь. Я хочу лише одного: народити сина чи дочку і щоб вони ніколи не були свідками братовбивства.
— А ти його бачила?
— Так!
Симон, вдаючи, що розгнівався, вдарив ногою трухлявий пеньок, аж той розсипався на дрібні тріски.
— І даремно нервуєш, Симонку. Ти говорив, що тобі насолили совіти. Що ж, поживеш — побачиш, скільки насолять тобі інші. А про те, що ти хочеш на мене донести Василю, скажу: донось. Хоч тоді я знатиму, що у тебе ні краплі не було до мене щиросердності і поваги. Я не говорю уже про більше…
— Про що?..
Гелена не відповіла. Глянула на нього докірливо. Пішла, не попрощавшись. Не було її кілька днів, і Тарас, на превеликий подив, засумував. Та якось уранці, зовсім несподівано, вона знову прийшла. Принесла Сокруті нові штани, сорочку, білизну. Заходилася гріти в баняку воду.
— Для чого все це? — здивувався Тарас.
— Попрощаєшся з цим притулком. А шкода… Мені подобалось бігати до тебе на побачення…
— Куди ж тепер? — пропустив повз вуха її зізнання Тарас.
— Мабуть, до нас. Словом, надвечір прийде сюди Василь і тобі скаже…
Тетеря і справді з'явився у лісі пізнього вечора. Все ті ж масні губи і мишачі, що ледь пробивалися крізь лисніючі надбровні бугри, очі. Вираз обличчя богобоязливої, смиренної людини, яка не має в душі лихого і здатна творити лише добро. Ні дати, ні взяти ангел, ладен у будь-яку мить розвіятись синім туманом.
Таким запам'ятався Тарасу з першого вечора Тетеря і саме таким був він і зараз. Але Тарас був насторожі: розмовляючи з цим «ангелом», варто пильнувати, щоб не попасти в його вміло розставлені тенета.
— Ти, Симоне, бачу, й досі дивуєшся, чому я тебе прихистив? — хитрувато примружив Тетеря хижі очиці.
— Ніскілечки!
Тетеря витріщився. Не сподівався на таку відповідь.
— Хіба важко здогадатись? Ти під гамір бійки порахувався з Томасем… За що — не знаю… Вбивство приписується мені, хоч ти добре знаєш, що я тут ні причім… Чого ти допоміг? А, певне, я ще тобі навіщось потрібен…