Корабель шаленців. Нариси з культури несамовитості, глупоти і безрозсудства

Та попри все, у повоєнні часи на противагу тоталітарним уявленням про аморальність несамовитості починає звучати тема шаленства як чогось позитивного. Раптом шизофреніка починають частіше називати більш розвинутою особистістю. З 1960-х років у західній психологічній науці формується цілий напрям, відомий як «антипсихіатрія». Його виразниками стали Рональд Лейнґ, Ґреґорі Бейстон, Томас Сас, Станіслав Ґроф. Суть методу полягає у тому, що шизофренік — це не хворий, а людина, яка говорить іншою мовою й по-іншому будує світ. Отже, потрібно ще вивчати цей несповна зрозумілий для «нормальної людини» феномен.

Так само й у постмодерному трактуванні шизофренії Фредерік Джеймісон пояснює її як мовний розлад. Шизофренік живе у віковічнім «тепер», тому переживає сучасність яскравіше, ніж будь-хто інший. На відміну від психоаналізу, Жиль Дельоз і Фелікс Ґваттарі, автори книжки «Капіталізм і шизофренія», вбачають апофеоз творчості в нищенні енергії лібідо й дораджують нову методу художньої творчості, названу ними шизоаналізом. Мистецтво, на їхню думку, має нагадувати машину бажання з реалізації багатьох людських фантазмів. Утіленням шизо-літератури є творчість Арто (Арто-Шизо), а в живописі — доробок Ван Ґоґа[48].

Прикладом сучасних форм творчого процесу може слугувати й мистецький рух «мітьків», що виник у 1980-х в Ленінграді. Зовні «мітьок» нагадує кініка: він носить простий одяг і обирає ідіотично-ласкаву чи сумовито-сентиментальну посмішку. Сукупність зовнішнього вигляду, вільного способу життя й примітивізму в творчості становлять ознаки зумисне наївного мистецтва.

Однак, як слушно зазначає Петер Слотердайк, нині шаленство стає складнішим феноменом, оскільки активно доповнює ідеологічне ошуканство. Адже стає вигідно використовувати/експлуатувати простакувату незвичність. Співвідношення між розумними нормами й нерозумністю людських взаємин вимагає нового виду теоретичних обґрунтувань. Як видається, справа полягає в тому, що шаленство нагадує зручну ширму, прикриваючись якою можна чинити всілякі безчинства[49].

Інший приклад ідеологічного використання шаленства подає Славой Жижек, аналізуючи фільм Роберта Земекіса «Форест Ґамп» (1994). Головний герой стрічки — простак із «золотим серцем», без будь-яких сумнівів готовий виконувати будь-чиї накази. Він — цілковита протилежність до своєї дівчини, яка, силкуючись долучитися до ідеологічної боротьби, покарана за свою жагу до знань, позаяк помирає від СНІДу. Форест Ґамп відкриває секрет ідеології: її успішне функціонування забезпечується шаленством (нерозумністю) суб’єкта. Подібна ситуація є передбачуваною. Діагноз доби кінця розуму невмолимий[50]. На думку італійського теоретика Джанні Ваттімо, філософія в пошуках граничних засад буття обернулася розкриттям марноти будь-якої претензії на остаточну істинність. Уже нічого не вдієш, слід просто назвати сучасний стан розуму «виснаженим мисленням» (латинське debilis — «ослаблений»).