Корабель шаленців. Нариси з культури несамовитості, глупоти і безрозсудства

У творах Керрола подибується особливий різновид каламбуру, сутність якого — у логічній суперечливості. Множина, що не містить елементів, також слугує йому джерелом нонсенсу: Березневий Заєць пропонує Алісі неіснуючого вина; Аліса міркує, що діється з полум’ям свічки, коли вона не горить; географічна мапа в «Полюванні на Снарка» становить абсолютну порожнечу тощо. Для нонсенсу Керрола характерна й тема інверсії: відкусивши від гриба з лівого боку, Аліса виростає, а з правого — зменшується. Навіть більше, згадаймо, що вся друга книга взагалі побудована за принципом дзеркального відображення. У люстрі всі асиметричні предмети обертаються: щоб наблизитися до Чорної Королеви, Аліса подається в протилежному напрямку; Король має двох гінців: одного, щоб бігти туди, іншого — звідти. Так нонсенс проявляється як інверсія осмисленого й безглуздого[40].

Отже, ми розглянули зразки не надто й систематичних проявів «критики розуму». Згодом, як провадить той-таки Фуко, на початку XIX століття відбувається історичний зсув у визначенні психічних захворювань та в способі поводження з хворими. Автор розвідки про шаленство вказує ще й на той факт, що досі не було поняття безуму як феномена відчуження. Сучасна культура немовби ненавмисно створила специфічний образ психічної недуги. Нині, продовжує французький дослідник, ми зазвичай сприймаємо безумство як занурення в простір детермінізму, де поступово знищуються будь-які форми свободи. Шаленство у такий спосіб перетворюється на симптом виродження.

Зрештою, великою сенсацією стало те, що дослідження дегенерації викликало збурення не лише в психіатрії, але й у кримінології, яка розглядала злочин і покарання, сказати б, окремо від живої людини. Після того, як романтизм породив ідею подібності генія та шаленця, у середині XIX століття першого й надалі продовжують визначати як вид з ознаками душевного розладу.

Зрозуміло, чому неабиякої популярності набувала теорія антрополога-криміналіста й психіатра Чезаре Ломброзо, який висунув тезу про те, що геній є формою «морального шаленства». Основне положення його концепції зводилося до того, що існує вроджений тип кримінального злочинця. З точки зору антропології, він є явищем атавізму, а з позицій клінічної психіатрії — прихованою формою хвороби. У книжці «Геній і божевілля» (1863) Ломброзо прагнув додати гостроти до «клінічного факту», стверджуючи, що будь-який геній є шаленцем[41].