Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
— Хто його знає,— сказав містер Тапмен. — Думаю, він лякається. Як по-вашому?
Містер Снодграс намірявся відповісти, коли його перебив голосний оклик містера Піквіка:
— Я впустив батіг!
— Вінкл, — звернувся містер Снодграс до верхівця, що, трусячись усім тілом і маючи кашкет аж на потилиці, під'їхав в цей час до шарабана. — Вінкл, підійміть, будьте ласкаві, батіг.
Містер Вінкл натягнув поводи так, що аж потемнів з напруги, але нарешті спинив коня, зліз з нього, передав батіг містерові Піквіку й налагодився сідати знову.
Чи кінь його був у жартівливому настрої і хотів невинно побавитися з містером Вінклем, чи він вирішив, що без верхівця можна перебути десь не гірше, ніж із ним; це — питання, на які ми не можемо дати точної й виразної відповіді. Та хоч якими мотивами керувався кінь, але безперечне те, що тільки містер Вінкл доторкнувся до поводів, як кінь перекинув їх через свою голову і відскочив назад, витягнувши їх на всю довжину.
— Конику, кониченьку, гарний мій конику! — заспокоював його містер Вінкл. Та гарний коник, видима річ, не любив підлещування, і через десять хвилин містер Вінкл був од нього не ближче, ніж коли почав свої умовляння; річ неприємна в усяких обставинах, а на такому безлюдному шляху, де ніхто не подасть допомоги, і поготів.
— Що робити? — скрикнув містер Вінкл, пропанькавшись з конем чимало часу. — Я ніяк не можу підійти до нього.
— Проведіть його за вуздечку до найближчої застави, — порадив містер Піквік.
— Та він не піде! — закричав містер Вінкл. — Злізьте й подержте його.
Містер Піквік був утілена добрість і гуманність. Він закинув віжки за спину коневі, спустився з передка, одвів екіпаж убік, щоб не заважав нікому проїздити по шляху, і, залишивши в шарабані містера Снодграса з містером Тапменом, поспішив допомогти приятелеві.
Побачивши містера Піквіка з батогом у руці, кінь змінив кружляння на одному місці на такий рішучий відступ, що примусив містера Вінкла, який все ще висів на одному кінці поводів, бігти ще хуткіше. Містер Піквік кинувся йому на поміч, але що швидше біг містер Піквік вперед, то швидше кінь посувався назад. Нарешті містер Вінкл, руки якого мало не вийшли з суглобів, випустив поводи. Тоді кінь спинився, озирнувся, кивнув головою, повернувся й спокійно
подався до Рочестера. Містер Піквік і містер Вінкл розгублено дивилися один на одного. Шум коліс неподалеку звернув на себе їхню увагу.
— Чорт бери! — в розпачі скрикнув містер Піквік. — І другий кінь тікає.
Це була суща правда. Тварина перелякалася. Віжки були в неї на спині. Наслідки передбачити не трудно. Вона помчала разом з шарабаном і містерами Тапменом та Снодграсом у ньому. Гони тривали недовго. Містер Тапмен викинувся з екіпажу просто в живопліт обіч дороги. Містер Снодграс пішов його слідом. Кінь ударив шарабан об поруччя моста, відокремив колеса від короба, а спинку від передка, і, нарешті, спинився роздивитись на вчинену ним руйнацію.
Першим ділом наших двох друзів було визволити своїх компаньйонів з їхнього живоплітного ліжка, після чого вони з невимовним задоволенням констатували, що Снодграс і Тапмен відбулися самими численними дряпаками від колючок та пошматованими костюмами. Далі треба було зняти з коня збрую. Закінчивши цю складну процедуру, товариство поволі пішло далі, ведучи з собою коня й залишивши шарабан на волю долі.
Тільки надвечір четверо наших друзів і їхній чотириногий компаньйон вийшли на шлях, що вів до Майорської ферми; але хоч і були вони коло самої мети, приємність, яку вони відчували б в інших обставинах, значно згасала, коли вони згадували про свій незвичайний вигляд та кумедне становище. Пошматований одяг, подряпані обличчя, запорошені чоботи, зморені погляди, а головне — кінь. О, як кляв того коня містер Піквік! Час від часу він кидав на благородну тварину промовисті погляди ненависті й помсти. Не раз вираховував він скільки довелося б йому витратити, якщо він переріже їй горло, а тепер думка знищити коня або пустити його на всі чотири вітри спокушала його вдесятеро сильніше. Ці страховинні міркування перепинило несподіване з’явлення двох постатей на одному з поворотів шляху. То були містер Вордл і його вірний слуга — гладкий хлопець.
— Де це ви були? — скрикнув гостинний старий джентльмен. — Я дожидав вас цілий день. Е, та який же у вас втомлений вигляд! А це що? Дряпаки. Не поранені, сподіваюся? Ні? Дуже радий. Так ви перекинулися? Маловажно. Тут це часто трапляється. Джо! Спить знову. Джо, візьми коня в джентльменів і відведи до стайні.