Шлях королів. Хроніки Буресвітла
- Автор: Сандерсон Брендон
- Год: 2019
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-66946-0
- Переводчик: Андрій Зорницький
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Шлях королів. Хроніки Буресвітла». Краткое содержание книги:
— Великий Прародителю бур… — прошепотів Каладін.
Десять армій стояли бівуаком на знайомий йому алетійський манір — у формі кола, залежно від рангу конкретного з’єднання: обозники по краях, за ними кільце найманців, солдати-громадяни ближче до центру та світлоокі офіцери в самій середині. Військо облаштувалось у величезних скельних заглибленнях, подібних до кратерів — тільки краї були більш нерівними, зазубреними. Мов розбиті яєчні шкаралупи.
Вісім місяців тому Каладін полишив достоту таку саму армію, тільки Амарамове військо було значно менше. Натомість це займало милі й милі кам’янистої рівнини, далеко простягаючись як у північному, так і в південному напрямках. У повітрі гордо майоріло не менше тисячі знамен із не менш як тисячею диґліфів, що позначали різні роди. Із зовнішнього боку табору траплялися й намети, проте більшість воїнів були розміщені у великих кам’яних казармах. Отже, без Душезаклиначів не обійшлося.
Над табірною стоянкою просто перед ними вився прапор, який Каладін бачив у книжках. Темно-синій із білими ґліфами «хох» і «лініл», стилізованими під меч поряд із короною. Дім Холін. Королівська династія.
Передчуваючи недобре, Каладін глянув у далину по інший бік бівуаку. Пейзаж на схід від нього виглядав достеменно так, як про нього й оповідалося в дюжині різних історій про кампанію короля проти зрадників-паршенді. Скільки сягало око, простилалася величезна й розтріскана скеляста рівнина — така широка, що іншого краю було не побачити, — поколота й порізана крутими проваллями та розколинами у двадцять, а то й тридцять футів завширшки. Вони були такими глибокими, що ховалися в темряві, утворюючи зубчасту мозаїку нерівних плато — як величеньких, так і крихітних. Розлога рівнина скидалася на таріль, яку спочатку розбили, а потім осколки знову склали докупи, позалишавши між ними трохи вільного простору.
— Розколоті рівнини, — прошепотів Каладін.
— Що? — запитала спрен вітру. — Що таке?
Приголомшений Каладін похитав головою:
— Я роками домагався, щоб мене направили сюди. Цього хотів Тіен — принаймні наприкінці. Потрапити сюди, щоб воювати в армії короля…
І ось Каладін був тут. Нарешті. Суто випадково. Через абсурдність ситуації його розбирав сміх. «Я мав би допетрати, — подумав він, — мав би здогадатися. Ми їхали не в бік узбережжя й тамтешніх міст. Ми їхали сюди — де йде війна».
На цій території діяли алетійські закони й правила, тож він гадав, що Твлакв триматиметься подалі від таких місць. Але ж і ціни тут обіцяли бути найвищими.
— Розколоті рівнини? — перепитав один із рабів. — Справді?
Інші юрмилися довкола, роздивляючись нову місцевість. Через раптове збудження, що охопило їх, вони, здавалося, забули про страх перед Каладіном.
— Так, це дійсно Розколоті рівнини, — сказав іще один чоловік. — Це королівське військо.
— Може, тут ми знайдемо справедливість, — озвався інший.
— Я чув, ніби слуги з королівського палацу живуть не згірше за найбагатших купців, — втрутився й третій. — Ймовірно, і до рабів там ставляться краще. Ми житимемо у воринських землях — нам навіть платитимуть.
Це була чиста правда. За виконану роботу невільникам належало видавати невеличку платню — половину від того, що отримав би вільний, а ця сума вже була меншою від тієї, яку зажадав би за ту ж працю повноправний громадянин. Та це було краще, ніж нічого, й алетійське законодавство юридично закріплювало таку практику. Лише подвижникам не треба було платити — але вони й так не могли мати нічого у власності. Їм — і паршменам. Але ж ті були радше тваринами, ніж людьми.
Раб міг витрачати свої заощадження на покриття боргу перед господарем і після багаторічної праці викупити себе з неволі — принаймні теоретично. Чоловіки продовжували гомоніти, доки фургони з’їжджали схилом униз, але Каладін перебрався у задню частину клітки. Він бо підозрював, що нібито надана рабам можливість сплатити свою вартість була не більше, ніж хитрим трюком, розрахованим на те, щоби тримати їх у покорі. Адже борг невільника був величезним — набагато більшим, ніж та ціна, за яку його купували, — і таку суму практично неможливо було погасити.
Від попередніх хазяїв він завжди вимагав, щоби платню видавали йому на руки. Та вони знаходили сотню способів ошукати його — то виставляли рахунок за житло, то за їжу. І всі світлоокі були такими. Рошон, Амарам, Катаротам… Кожен світлоокий, із яким коли-небудь стикався Каладін, — хоч у дні свободи, хоч із тавром на лобі — незмінно виявлявся розбещеним до самих кісток, попри всю його позірну красу й вишукані манери. Вони скидалися на гниючі трупи, загорнуті в дорогі шовкові савани.
Решта рабів і далі балакали про королівську армію та справедливість. «Справедливість, — подумав Каладін, відкидаючись на ґрати. — Не впевнений, що така штука існує». Та все ж його мозок активно працював. Ось воно, королівське військо — армії всіх десяти великих князів, які прийшли, щоби виконати Пакт помсти.
Якщо на світі й залишалася якась річ, що про неї він усе ще дозволяв собі помріяти, то це про можливість потримати в руці списа. Знову битися, ще раз спробувати віднайти в собі ту людину, якою він колись був. Людину, якій не байдуже.
Якщо цим мріям і судилося збутися, то тільки тут.
5
Єретичка
«Я зрів кінець і відаю його назву — Ніч скорбот, Справжня Руйнація. Вічновій», — записано нанеса першого дня року 1172 зі слів темноокого юнака незнаного роду-племені за п’ятнадцять секунд до того, як він помер.
Шаллан не очікувала, що Джасна Холін виявиться такою вродливою.
То була велична, зріла краса — як-от можна узріти на портреті якоїсь ученої давноминулих днів. Шаллан раптом усвідомила, що наївно сподівалася зустріти потворну стару діву — одну з тих жорстоких і бундючних святенниць, які колись опікувалися її вихованням. А якою ж іще уявляти собі єретичку, якій добряче за тридцять і яка все ще незаміжня?
Джасна і близько на них не скидалася: висока, струнка, з гладкою шкірою, тонкими чорними бровами й густим волоссям кольору дуже темного онікса. Частину його вона збирала доверху, закручуючи довкола маленької золотої прикраси у формі сувою та заколюючи двома шпильками, а решта вільно спадала ззаду маленькими, пружними кучериками. Навіть укладене й звите, воно все одно сягало їй до плечей, а отже, було тієї ж довжини, що й волосся Шаллан, — майже до пояса.
Її обличчя було радше квадратної форми, а проникливі очі — світло-фіолетовими. Вона слухала, що говорив їй якийсь чоловік у цеглисто-жовтогарячому з білим вбранні — кольорах правлячої в Харбранті королівської династії. Її Світлість Холін була на кілька пальців вищою за нього — очевидно, слава про зріст алетійців не була перебільшеною. Глянувши на Шаллан, Джасна відмітила про себе її присутність і повернулася до перерваної розмови.
Прародителю бур! Ця жінка була сестрою самого короля! Стримана, велична, у бездоганному блакитно-сріблястому вбранні. Як і сукня самої Шаллан, її плаття застібалося з боків і мало високий комір, хоча груди Джасни й були значно повніші. Починаючи від талії, спідниці розширялися донизу та щедрим потоком опускалися на підлогу. Рукави були довгими й пишними, а застібнута на ґудзики манжета лівого ховала її захищену руку.
Вільну руку Джасни прикрашав незвичний ювелірний виріб: дві каблучки та браслет, з’єднані кількома ланцюжками, що утримували на тильній стороні долоні утворюваний коштовним камінням трикутник. Це був Душезаклинач — це слово вживали як на позначення людей, задіяних у відповідному процесі, так і фабріала, що його уможливлював.
Потихеньку, ледь не крадькома, Шаллан стала просуватися ближче, прагнучи краще роздивитися великі, сяючі самоцвіти. Її серце забилося швидше: цей Душезаклинач виглядав достоту так само, як і той, що вона з братами колись знайшла у внутрішній кишені батькового сюртука.