Шлях королів. Хроніки Буресвітла

— У тебе немає влади, — і далі горланив сержант. — Ти не якийсь там польовий командир. Ти всього лишень бурещасний мостонавідник. Чуєш? Не можна отримати владу, не маючи звань!

Прохід між казармами залишився позаду.

— Він помиляється.

Сил перебралася перед його обличчя й зависла так на весь час, доки він ішов.

— Влада береться не від звання, — мовив Каладін, перебираючи сфери в кишені.

— А звідки ж?

— Від людей, які наділяють тебе нею. Це єдиний спосіб її отримати, — він озирнувся в той бік, звідки йшов. Ґаз усе ще стояв у проході. — Сил, адже ти не спиш, так?

— Спрен спить? — здавалося, сама думка про таке насмішила її.

— Ти не могла би початувати наді мною вночі? — попросив він. — Попильнувати, щоби Ґаз, бува, не підкрався, поки я спатиму, і не спробував щось встругнути? Цілком можливо, що він захоче раз і назавжди позбутися мене.

— Гадаєш, він і справді це зробить?

Каладін на хвильку замислився.

— Ні, не думаю. Я стикався з дюжиною таких, як він, — дрібних капосників, яким тільки й стає сили, щоби дратувати. Ґаз, звісно, покидьок, та навряд чи здатний на вбивство. Крім того, за його логікою, необхідність укоротити мені віку відсутня — досить просто почекати, доки я загину під час однієї з вилазок. Проте береженого і Всемогутній береже. Наглянь за мною, якщо не важко. І розбуди, щойно він спробує щось утнути.

— Залюбки. Але якщо він поскаржиться командуванню? Домагатиметься, щоби тебе стратили?

Каладін скривився.

— Тут я нічим не зможу зарадити. Однак навряд чи Ґаз на це піде. Адже тоді він виглядатиме слабаком в очах начальства.

Крім того, страту через стинання голови берегли спеціально для тих мостонавідників, котрі відмовлялися бігти на штурм паршендійських позицій. Тож допоки він погоджувався наступати, смерть від своїх йому не загрожувала. Власне, армійське командування взагалі не горіло бажанням карати мостову обслугу. На Каладіновій пам’яті член однієї з команд скоїв убивство, і того дурня всього лише підвісили надворі на час великобурі. А крім цього випадку, він був свідком хіба того, як кільком його товаришам урізали платню за бійку, та ще парочку висікли батогами за те, що занадто повільно бігли на початковому етапі вилазки.

Усі відбувалися мінімальними покараннями. Головнокомандувачі добре розуміли, що життя мостонавідників і так висіли на волосині — варто було натягнути її ще сильніше, і ті остаточно махнули би на себе рукою та ледь не з доброї волі наражалися на паршендійські стріли.

На жаль, із цього також випливало, що Каладін мало що міг удіяти щодо покарання членів власної команди — навіть якби й мав необхідні повноваження. Він повинен був знайти інший спосіб мотивації. Перетнувши складський двір, новоспечений командир підійшов до того місця, де теслярі будували нові мости. Трохи роззирнувшись довкола, Каладін знайшов шукане — товстий брус, що лежав в очікуванні своєї черги стати фрагментом ще одного переносного мосту. З одногу боку до нього вже був приладнаний держак для майбутнього носія.

— Можна позичити цю штуковину? — запитав він у тесляра, котрий проходив мимо.

Той звів догори руку й почухав усипану тирсою голову.

— Позичити?

— З двору я ні ногою, — пообіцяв Каладін, піднімаючи брус і завдаючи його собі на плече. Той виявився важчим, ніж здавалося, і він подумки благословив м’яку набивку під сподом шкіряного жилета.

— Він нам зрештою знадобиться, — сказав тесляр, але не знайшов гідних уваги заперечень, тож Каладін подався пріч разом зі своєю ношею.

Він приглянув відносно рівну камінну стяжку якраз навпроти казарм. Тоді взявся швидким кроком курсувати з одного кінця двору в інший, несучи брус на плечі та відчуваючи гарячі промені вранішнього сонця в себе на шкірі. Він марширував туди й назад, туди й назад. Тренувався бігати підтюпцем, відтак на повній швидкості, а потім знову ходити. Вправлявся носити брус на плечі, тоді вище — на витягнутих руках.

Каладін працював до сьомого поту. Власне, кілька разів він ледве не падав, але щоразу звідкись брався черговий резерв сил. Тож він продовжував рухатися, зціпивши зуби від болю та знемоги, і рахував кроки, щоби сконцентруватися. Тесляр-підмайстер, із яким розмовляв Каладін, привів за собою десятника. Не знімаючи шапки, той почухав потилицю, дивлячись на дивака, та зрештою стенув плечима, й обидва подалися геть.

Невдовзі довкола зібрався невеликий натовп: робітники зі складського двору, кілька солдатів і чимало мостонавідників. Дехто з інших команд уголос насміхався, але обслуга Четвертого мосту здебільшого помовчувала. Багато хто не звертав на нього уваги. Інші ж — як-от сивочолий Тефт, моложавий Данні та ще кілька чоловіків — стояли рядком і просто дивилися, немовби не могли повірити в те, що відбувалося.

Ті погляди — нехай навіть приголомшені чи ворожі — почасти й надавали Каладінові наснаги. А ще він біг, щоби виплеснути своє розчарування, той киплячий, нуртівний казан злості у своїй душі. Злості на себе за те, що підвів Тіена. Злості на Всемогутнього за те, що створив такий світ, де одні валяться під стіл на бучному бенкеті, а інші — падають мертвими, несучи мости.

Виснажуючи себе в такий спосіб, він зазнавав на диво приємного відчуття. Немов повертався в ті кілька перших місяців після Тіенової смерті, коли вправлявся зі списом, аби забути про все на світі. Коли дзвони пробили полудень — подаючи солдатам сигнал обіду, — він нарешті зупинився й опустив чималенький брус на землю. Круговими рухами розім’яв плече. Він бігав упродовж кількох годин. І де він узяв сили?