Шлях королів. Хроніки Буресвітла

Твлакв повипускав із кліток усіх рабів заразом. Тепер він не боявся, що хтось утече чи що невільники піднімуть бунт: позаду в них була гола пустка, а попереду — понад сотня тисяч озброєних солдатів.

Каладін зліз із фургона. Вони перебували в одній зі схожих на кратери формацій, зубчаста стіна якої здіймалася трохи далі на схід. Рослинність була відсутня, і його босі ноги ковзали по гладкій скельній породі. У западинах стояли калюжі дощової води. Повітря було чистим і свіжим, а над головою світило яскраве сонце, хоча через характерну для Сходу підвищену вологість повітря він постійно почувався мокрим.

Довкола виднілися сліди армії, яка давно стоїть на одному місці, адже ця війна точилася від самої смерті короля, тобто майже шість років. Про ту ніч, коли дикуни-паршенді вбили Його Величність Ґавілара, ходила сила-силенна чуток.

Повз них проходили загони солдатів, орієнтуючись по дороговказах у вигляді намальованих на кожному перехресті кругів. Хоча табір був напхом напханий довгими кам’яними бункерами, наметів теж було більше, ніж Каладін розгледів зверху. Бо якщо кожне укриття будувати з каменю — Душезаклиначів не настачишся. Після смороду невільничого каравану місцевий запах здавався приємним, особливо до болю знайомі аромати вичиненої шкіри та змащеної зброї. Однак багато хто з солдатів мав неохайний вигляд. Не те щоби вони були брудними, але й над-то дисциплінованими не виглядали: валандалися зграями по табору, порозстібавши мундири. Дехто тицяв у бік рабів пальцями, потішаючись із них. То це й була армія великого князя? Ті елітні підрозділи, що воювали за честь Алеткару? Це до її рядів Каладін так прагнув вступити?

Блут і Таґ уважно спостерігали, як Каладін шикувався в шеренгу разом з іншими невільниками, хоч той і не планував жодних вибриків. Момент був непідходящим: він-бо бачив, як поводяться найманці, коли поряд солдати регулярної армії, тож дратувати їх не випадало. Обоє щосили грали свою роль, випнувши груди й тримаючись за руків’я зброї. Вони з силою штовхонули кількох рабів на їхні місця, а одному зацідили палицею в живіт, обклавши брудною лайкою.

Але Каладіна не займали.

— Королівське військо, — озвався наступний за ним невільник. Це був той самий чоловік зі смаглявою шкірою, котрий розмовляв із ним про втечу. — Я гадав, нас запроторять працювати в копальнях. А тут буде непогано: прибиратимемо нужники чи ремонтуватимемо дороги.

Дивні амбіції: мріяти про чистку нужників чи роботу під пекучим сонцем! Каладін сподівався чогось більшого. Сподівався. Саме так: як виявилося, він усе ще міг сподіватися. Потримати спис у руках. Зійтися з ворогом у двобої. Ось яке життя влаштувало б його.

Твлакв розмовляв зі світлоокою жінкою в малиновій сукні, що скидалася на важливу персону. Її темне волосся було зібране доверху та заплетене в складну зачіску, у якій поблискували заряджені аметисти. Вона була дуже схожа на Ларал — принаймні на ту, якою вона стала під кінець. Жінка, ймовірно, належала до четвертого чи п’ятого дану й була дружиною та писаркою одного з офіцерів.

Твлакв почав був нахвалювати свій товар, але жінка звела вгору тендітну руку.

— Я бачу, що купую, — проказала вона з по-особливому плавною, аристократичною вимовою. — Хочу сама їх оглянути.

У супроводі кількох солдатів вона попрямувала вздовж шеренги. Крій її сукні слідував моді алетійської знаті: суцільний відріз шовку — зверху вужчий, підігнаний по фігурі, а знизу елегантні спідниці. Плаття застібалося з боків — від талії до шиї, де його увінчував невеличкий, розшитий золотом комірець. Ліва манжета була довшою і ховала захищену руку. Каладінова мати просто носила рукавичку, що здавалося йому значно практичнішим.

Висновуючи з виразу її обличчя, жінка була не надто вражена вибором.

— Ці люди кволі та змарнілі від голоду, — сказала вона, беручи тоненький жезл, що подала їй молода помічниця. Вона скористалася ним, щоби відкинути волосся з лоба одного з рабів і роздивитися його тавро. — Ти просиш два смарагдові броами за голову?

Твлакв укрився потом.

— Сторгуємося за півтора.

— А нащо вони мені? Замазур на подобу твоїх я і близько не підпущу до їжі, а решту роботи в нас виконують паршмени.

— Якщо ваша милість невдоволені, я запропоную свій товар іншим великим князям…

— Ні, — мовила вона і вдарила раба, бо той злякано відсахнувся, щойно вона взялася оглядати його. — Один із чвертю. Вони валитимуть для нас ліс у північних хащах… — забачивши Каладіна, вона замовкла. — Ти ба. А ця особина значно краща за решту товару.

— Я так і думав, що цей раб вам сподобається, — проговорив Твлакв, підходячи до неї. — Він цілком…

Жінка підняла свій жезл і зробила тому знак замовкнути. На губі у неї була невеличка виразка. Їй пішов би на користь мелений корінь лай-трави.

— Оголи торс! — наказала вона.

Каладін глянув їй просто в блакитні очі та відчув непоборне бажання плюнути в обличчя цієї жінки. Але ні. Ні, він не міг собі цього дозволити. Не тоді, коли в нього був шанс. Він висмикнув руки зі своєї схожої на мішок одежини, і її верхня частина повисла на поясі, відкриваючи груди.

Попри вісім місяців рабства, його мускулатура була куди кращою, ніж у решти.

— Чимало шрамів як для такого молодого, — задумливо промовила аристократка. — Ти з колишніх солдатів?

— Так.

Спрен підлетіла до жінки й почала вдивлятися в її обличчя.

— Найманець?

— Армія Амарама, громадянин другого нану, — відповів Каладін.

— Колишній громадянин, — миттю втрутився Твлакв. — Він був…

Жінка знову скористалася жезлом, щоби змусити того замовкнути, і гнівно блиснула очима.

Тоді відкинула жезлом Каладінове волосся й оглянула тавро.

— Ґліф «шаш», — сказала вона й зацмокала язиком. До неї підскочило кілька ближніх солдатів, ухопившись за руків’я мечів. — У мене на батьківщині рабів, котрі заслуговують на нього, просто страчують.

— Їхнє щастя, — відказав Каладін.

— А як ти опинився тут?

— Декого вбив, — відповів Каладін, старанно готуючись брехати. «Будь ласка… — звернувся він подумки до Вісників. — Молю». Чимало води спливло відтоді, як він востаннє про щось їх просив.

Жінка звела брову.

— Я вбивця, Ваша Світлосте, — продовжив Каладін. — Напився й наробив дурниць. Але списом я орудую не гірше за інших. Візьміть мене до війська вашого ясновельможного. Дозвольте знову воювати.

Вийшло не надто переконливо, та ця аристократка ніколи б не дозволила йому вдруге стати в стрій, якби гадала, що він дезертир. Краще вже зажити слави вбивці з необережності.

«Будь ласка…» — вкотре подумав він. Знову стати солдатом. На мить це здалося йому найбажанішою річчю з усіх, що він коли-небудь хотів. Краще вже загинути в бою, ніж животіти, випорожнюючи нічні посудини.

Обіч нього до світлоокої підступив Твлакв. Він глянув на Каладіна й зітхнув.

— Він дезертир, Ваша Світлосте. Не слухайте його.

«Ні!»

Каладін відчув, як вибух палаючої люті спопеляє його надію. Він простягнув руки до Твлаква. Задушити цю погань, а тоді…