Шлях королів. Хроніки Буресвітла

Каладін презирливо пирхнув:

— Ні, Твлакве, мені не стати вільним від цих тавр. Ти сам добре знаєш, що я намагався втекти десять разів, знову і знову, — і кожна спроба закінчувалася невдачею. Адже не самі лише ґліфи на моєму лобі змушують твоїх найманців бути насторожі.

— Але ж поразка в минулому не означає, що немає шансу в майбутньому.

— Мені кінець. І начхати, — він глянув на работорговця: — А крім того, ти й сам не віриш своїм словам. Не думаю, що людина на кшталт тебе могла би спокійно спати вночі, якби й справді думала, що раби, яких вона продала, можуть одного дня знову стати вільними й податися на пошуки свого старого друга.

Твлакв засміявся:

— Може, що й так, дезертире. Можливо, і твоя правда. А може, я просто думаю, що якби тобі й випало знов опинитися на волі, ти би будь-що намагався вистежити того, хто колись продав тебе в рабство, — га? Ясновельможного Амарама — хіба ні? Його смерть була би мені попередженням, і я встиг би дати драла.

Як він дізнався? Де почув про Амарама? «Я знайду його, — подумав Каладін, — я власноруч випущу йому кишки. Я відкручу йому голову. Я…»

— Угу, — сказав Твлакв, вдивляючись в обличчя Каладіна, — здається, ти прибріхував, коли казав, ніби не жадаєш помсти. Ясно.

— Звідки ти знаєш про Амарама? — запитав Каладін, кинувши на нього сердитий погляд. — Відтоді я пройшов через півдюжини рук.

— Людям ротів не позашиваєш. А работорговці — народ балакучий. Бач, ми мусимо дружити між собою, бо інші нас на дух не терплять.

— Тоді ти знаєш, що мене затаврували не за дезертирство.

— Ха! Проте ми маємо вдавати, що це правда, — втямив? Винні в тяжких злочинах погано продаються. Через той ґліф «шаш» на твоєму лобі за тебе й так важко буде взяти хорошу ціну. А якщо я не зможу тебе продати, тоді… словом, тобі не сподобається. Тож ми гратимемо в цю гру разом. Я скажу, що ти дезертир. А ти мовчатимеш. Усе дуже просто…

— Це незаконно.

— Тут тобі не Алеткар, — відказав Твлакв, — і його закони тут не діють. Крім того, дезертирство було вказане як офіційна причина твого продажу в рабство. Скажеш, що все було інакше, — і нічого не наживеш, окрім слави брехуна.

— І головного болю для тебе.

— Але ж ти щойно сказав, що не хочеш мститися мені.

— Може, ще захочу.

Твлакв засміявся:

— Ні, якщо ти й досі цього не захотів, то вже, напевно, і не захочеш! А крім того, хіба ти не погрожував скинути мене зі скелі? Тому гадаю, ти все ж захотів. Але зараз нам конче треба вирішити, як бути далі. Адже мою мапу спостигла передчасна смерть.

Каладін повагався, тоді зітхнув.

— Нічим не можу допомогти, — щиро зізнався він, — я теж тут уперше.

Твлакв насупився. Тоді нахилився ближче до клітки, вдивляючись в обличчя Каладіна, — хоч і з безпечної відстані. За хвилину він похитав головою:

— Я вірю тобі, дезертире. Шкода. Що ж, покладуся на власну пам’ять. А та мапа все одно нікуди не годилася. Я майже радий, що ти її порвав, бо й самому не раз кортіло зробити те саме. Якщо раптом я надибаю де-небудь портрети своїх колишніх дружин, то неодмінно потурбуюся, щоби вони потрапили тобі до рук, і тоді матиму зиск із твоїх унікальних талантів.

І він неспішно покрокував геть.

Каладін провів його поглядом, а тоді вилаявся собі під ніс.

— Ти чого? — запитала спрен вітру й підійшла до нього, схиливши голову набік.

— Він мені без п’яти хвилин подобається, — сказав Каладін, відкинувши голову на ґрати.

— Але… після того, що він зробив…

Каладін стенув плечима.

— Я не сказав, що Твлакв не покидьок. Просто він із тих покидьків, що викликають симпатію, — він задумався, а тоді скривився. — Вони найгірші з усіх: коли їх убиваєш, то врешті-решт почуваєшся винним.