Пожежник

Гарпер підтягнула брезент, розрівняла його, вкрила Рене та Ґіла, а тоді лишила їх на самоті.

Вона всілася на цементну сходинку надворі. Ніч видалася напрочуд паркою: тепло практично сочилося у повітрі довкола неї, а тишу заповнював спів цвіркунів. Гарпер витягнула пальці ніг, зануривши їх у вогку, шорстку землю. Коли вона відкинула голову назад і, поглянувши у небо, побачила безліч зірок, її серце взялося вогнем від любові, що хвилею огорнула її. Лише подумати: вона досі любила цей світ, навіть цієї миті. Дисплей радіо спалахнув зеленавим, мов світляк. Що могло бути кращим від теплої весняної ночі, відчуття тепла ґрунту босими ногами, коли довкола витає запах дерев, що квітнуть, а по радіо грає приємна музика? Зараз Гарпер бракувало хіба прохолодного пива.

Вона клацала FM-частоти, сподіваючись почути Марту Квінн, хоч і знала, що це марно. Так і виявилося. Крізь шипіння статики їй вдалося вивести станцію, яка грала архівні записи чорного госпелу, та вже по кількох піснях сигнал зник. Крутячи перемикач далі, вона знайшла юнака... чи, може, то була зовсім дитина? Голос у нього був високий, пронизливий, того роду, що Гарпер завжди асоціювала з початком статевого дозрівання — він доповідав про весняні тренування «Ред Сокс» у Форт-Маєрсі. На якусь мить вона застигла, кров у жилах аж застугоніла. Сама думка, що десь на світі й далі існував бейсбол, видалася їй нестерпною.

Та не минуло й повного інінґу, як вона почала підозрювати, що малий вигадує все на ходу. Білл Бакнер знову грав на першій базі, хоча з часу його останньої гри збігло вже двадцять п’ять років, і кожен м’яч пролітав йому між ніг. Він Дізель був бетером від «Ред Сокс», він відбив м’яча прямісінько на шортстопа на ім’я Керміт де Жабеня. Коли де Жабеня упіймав його, то від шаленої сили удару йому вивихнуло руку. «Сокси» грали проти команди, що називалася «Єретики» і складалася здебільшого з ляльок-маппетів, чудовиськ та божевільних, котрі спалахували й згоряли прямо на полі щоразу, як припускалися помилки. Гарпер слухала, посміхаючись, ще один інінґ. «Сокси» вели з рахунком 3,5 до 1, коли вона перемкнула станцію. Щодо того, як їм вдалося здобути піврану, певності вона не мала. Малий, що робив оголошення, говорив так, наче йому було років одинадцять і це був найщасливіший день у його житті.

Перевівши стрілку перемикача аж на низ, Гарпер натрапила на хлоп’ячий хор, який виспівував «Прийдіть усі вірні», і спинилася послухати. В якусь мить вона усвідомила, що плаче. Їй зовсім не хотілося, щоб бодай хтось із них помирав. Жоден з них, хай як важко було з ними жити.

Коли пісня стихла, якась жінка розпочала передачу «Щоденні благословення». То були свого роду новини. Вона сказала, що дійшли чутки, ніби авторку безбожницьких книжок про Гаррі Поттера, Джоан Ролінґ, було вбито Розстрільним загоном в Единбурзі. Її страту транслювали у тому, що лишилося від Всесвітньої павутини. Вона вся була вкрита диявольськими письменами, а ще використовувала свої гроші та статус, щоб захищати й перевозити інших заражених. Коли їй було запропоновано молити про прощення гріхів — обдурювання дітей, приховування інфікованих, — вона зневажила такою нагодою, відповівши, що не стане вибачатися за жоднісінький прислівник. Дикторка зазначила: то є благословення, що цій жінці судилося одвічно горіти у пеклі, слава Ісусу.