Пожежник

— Ах ти ж сука недобита, ти горітимеш, а я ще подрочу на твої обвуглені цицьки! — кричав Мальборо-Мен.

— Як захочеш подрочити, — відказала Еллі, — доведеться навчитися це робити лівою рукою, каліч.

— Він не заслуговує жити, — промовила Рене, витираючи обличчя. — Після того, скільки людей загинуло. Це несправедливо.

— Хочеш, я прикінчу його? — озвався Пожежник. Гарпер навіть не здогадувалася, що він вже спустився і стояв позаду неї. Він і сам похитувався, і виглядав так само кепсько (може, навіть і гірше), як вона почувалася. Піт стікав його змореним, блідим обличчям. Проте очі в нього були темними, як вороняче крило, й цілковито спокійними.

Він узявся за пожежну сокиру, яка стояла зіпертою на автівці.

Рене все обміркувала, а тоді захитала головою.

— Ні. Усе-таки ні. Гадаю, я надто слабка й дурна, бо не можу поквитатися, поки є нагода.

— Як на мене, це робить тебе якою завгодно, та тільки не слабкою. Аж ніяк, — відповів Пожежник. Він озирнувся на Еллі, яка долучилася до них. — Еллі, тобі доведеться вести вантажівку. А ще знайти місце неподалік, де всі ви зможете сховатися. Я зустрінуся з вами пізніше.

— Що ти таке торочиш? — запитала Гарпер. — Ти їдеш із нами.

— Не зараз. Пізніше.

— Джоне, це ідіотизм. Тобі не можна лишатися самому. Ти ледве стоїш.

Він відкинув цю заувагу, захитавши головою.

— В очах уже не двоїться. Це вже якийсь прогрес, — побачивши вираз її обличчя, він твердо промовив: — Я не кину вас. Нікого з вас. Обіцяю, я приєднаюся до вас не пізніше, ніж за день. Максимум два.

— І як ти нас розшукаєш? — запитала Гарпер.

— Нік пошле по мене, — відповів Джон, зиркнувши через плече Еллі на Нікове набрякле, брудне, нестямне лице.

Пожежник почав виробляти щось руками, рухаючи ними туди-сюди у повітрі. Хлопчик повільно кліпнув і, здавалося, кивнув. Гарпер подумала, що він щось сказав хлопцеві про пташок.

— Доведеться тулитися з Ґілом, — озвалася Рене. — Сподіваюся, ви не проти. Я його тут не покину.

— Ні, — відказала Гарпер. — Звісно, що ні.

Рене кивнула, тоді стала на підніжку і обережно посунула Ґілберта вбік, звільнивши місце за кермом.

Пожежник розвернувся й рушив прим’ятою травою; він присів біля Мальборо-Мена.

— Ти, — промовив Мальборо. — Я тебе знаю. Тобі кранти. Моя людина, Джейкоб, розкатає твою педикувату британську сраку по всій дорозі. Усе шосе тобою розфарбує. Джейкобу по кайфу вбивати паяльників — каже, вперше в житті йому вдається робити щось на славу. Та найбільше йому кортить дістатися до тебе. Хоче зробити це, поки вона дивитиметься.

— Джейкобу подобається кінчати паяльників, еге ж? — запитав Пожежник. Він здійняв ліву руку, і цівка зеленого полум’я, тремтлива, наче шовкова стрічка, заструменіла з кінчика його вказівного пальця. В’ялим, задумливим поглядом Пожежник зиркнув на вогник, а тоді загасив, залишивши хіба дрібку попелу на пальці. Потім опустив руку і розмазав попіл Мальборо по чолі, малюючи хрест. Чоловік здригнувся. — Нуу. Тоді краще тобі не баритися й починати рухатися. Бо тепер ти один з нас, друже. Той попіл просочений моєю отрутою. Можливо, якщо тобі поталанить, тобі зустрінуться інші заражені, які прихистять і доглянуть за тобою, як це колись зробили для нас люди з цього табору. Можливо... але я в цьому сумніваюся. Думаю, що більшість людей затріснуть двері перед твоїм носом, щойно ти розтулиш рота, благаючи про допомогу. Надто вже в тебе впізнаваний голос.