Пожежник

«Таке враження, що решта дітей навіть не помічали мене. Ніхто поміж них не знав мови жестів, а за їхніми усними балачками мені годі угнатися. Я часто сидів з ними в кафетерії, та майже ніколи навіть гадки не мав, про що вони теревенять. Якщо всі сміялися, то я усміхався, наче зрозумів жарт, хоч це й було не так. Хтозна, може, вони навіть з мене часом глузували».

Він похилив голову, потупившись собі на руки. Вони здригнулися, злегка рухаючись, і Гарпер подумала (з раптовим здивуванням, втіхою та смутком), що малий говорить до себе, а ті ледь помітні порухи пальців — то його версія казати пошепки. Зрештою він здійняв погляд до неї і заговорив знову.

«Майк не знав мови жестів, але ми писали одне одному записки. Він завжди чемно дочікувався, коли мені треба було ще чимало написати. Сидів собі і дриґав ногами, хвилин зо п’ять, поки я строчив йому записку. Більшість людей не дуже й терплячі. Він допомагав робити пастки для кота. Деякі з них були справді кумедні. Точнісінько як у коміксах. Якось ми поцупили куртку-хакі й розтягнули її понад ямою, заховавши під листям. Наче кіт був такий дурний, щоб у неї попастися».

Гарпер пригадувала той день, коли зникла камуфляжна куртка. Вона належала дівчинці-підлітку, Неллі Ленс, яку засмутило і спантеличило її зникнення. «Та ж навкруги тисяч з десять кращих одежин, які вона могла вкрасти, назбирається», — побивалася тоді Неллі.

Вона. Усі вони були переконані, що крадійкою виявиться хтось із дівчат. Усе, що зникало, було поцуплене або з кухні, або з дівочого гуртожитку. Та звісно ж — у дівочому гуртожитку був таки один хлопець. Нік провів там усю осінь, ділячи ліжко спершу з сестрою, а тоді, пізніше, перескочив на розкладачку до Гарпер.

«Усе крадене з табору ми ховали тут, — провадив далі Нік. — Я зробив вказівники лаком для нігтів, щоб ми завжди могли відшукати наш сховок. Часом ми продиралися у гараж. Майк докумекав, що якщо підніматиме мене на плечах, то я зможу залазити туди через вікно».

«Люди почали лютувати, — промовила Гарпер. — Коли ти бачив, що всі злі, чому не сказати? Ти міг пояснити, ніхто би не злий».

«Ти подумаєш, що я бовдур».

«А ти спробуй».

«Я гадки не мав, що всі шукають крадія. Дуже, дуже довго. Усі про це говорили, та ніхто не говорив про це зі мною. Робили оголошення в каплиці, які я почути ніяк не міг. Я іноді питав Майка, про що всі балакають, та він казав, що то пусте. Якось Еллі дуже розлютилася, і я запитав, що сталося, а вона відповіла, що якась сука краде з дівочого гуртожитку. Я такий дурень, що навіть не допетрав, що це про мене. Я подумав, що хтось іще цупить речі. Важливі речі. Ті, що дорогі людям. Я лише взяв лак для нігтів, те дурнувате горнятко та „Спам“. Усі терпіти той „Спам“ не могли».

Нік опустив очі.

«А ще я взяв медальйон Еллі, — тоді він підвів погляд, з викликом поглянувши вперед. — Та тільки тому, що він мав бути так само і моїм. Ми мусили ділитися ним. Але Еллі сказала, що медальйони для дівчаток, і постійно тримала його в себе, не дозволяла ані носити, ані навіть дивитися на нього».