Після війни. Історія Європи від 1945 року

Найголовнішим було те, що телебачення перенесло державну політику на домашнє вогнище. До доби телебачення політика в Парижі чи Бонні, Римі чи Лондоні була справою еліт, яку провадили далекі керманичі, відомі лише своїми безтілесними голосами по радіо, бездушними газетними світлинами або короткими стилізованими появами в шаблонних новинних хроніках, які показували в кінотеатрах перед початком фільму. Тепер, в інтервалі менше ніж двох десятиліть, політичні лідери мали стати телегенічними — здатними випромінювати авторитет і впевненість, водночас вдаючи легкість у спілкуванні нарівні і теплу обізнаність із масовою аудиторією. До такої гри більшість європейських політиків були готові значно гірше, ніж їхні американські колеги. Багато старших політиків зазнавали жалюгідних фіаско, коли виступали перед телевізійними камерами. Молодші та більш адаптивні до вимог нового часу претенденти отримували величезні переваги. Як пізніше зауважив британський політик-консерватор Едвард Гіт у мемуарах про медійний успіх свого головного конкурента, лідера Лейбористської партії Гарольда Вілсона, телебаченням «міг безперешкодно зловживати будь-який шарлатан, який умів ним вправно маніпулювати. Наступне десятиліття це довело».

Як візуальний медіум телебачення було прямим конкурентом кінематографу. Воно не лише пропонувало альтернативні розваги на екрані, а й принесло до домашніх осель повнометражні фільми, усунувши потребу йти в кіно, якщо тільки не йшлося про останні новинки. У Великій Британії кінотеатри протягом 1946‒1958 років утратили 56% клієнтів. В інших країнах Європи касові збори кінотеатрів скорочувались повільнішими темпами, але рано чи пізно вони впали всюди. Найдовше відвідуваність кінотеатрів трималася в середземноморській Європі — особливо в Італії, де аудиторія залишалася порівняно стабільною до середини 1970-х років. Однак італійці не лише регулярно (зазвичай щотижня) ходили в кіно, вони його ще й робили: у Римі середини 1950-х років кіноіндустрія створювала найбільше робочих місць після будівельної сфери, знімаючи не тільки класичні стрічки відомих режисерів, а й постійний (і більш прибутковий) потік фільмів-одноденок із королевами краси та зірками, яких швидко забували, — «le maggiorate fisiche» («із фізичними перевагами»).

Зрештою, навіть італійська кіноіндустрія та відвідуваність кінотеатрів занепали. Європейські кіновиробники, які не мали можливостей Голлівуду, не могли і мріяти про те, щоб конкурувати з американським кіно в масштабах чи «виробничих спроможностях», і дедалі більше зосереджувалися на фільмах про «звичайне життя» — «нової хвилі», побутових стрічках або домашних комедіях. Кінематограф у Європі перестав бути культурно-просвітницьким заходом і звернувся до художньої форми. Якщо у 1940‒50-х роках публіка йшла в кіно за звичкою — байдуже, що там показували, — то тепер люди ходили в кінотеатри лише в тому випадку, якщо їх цікавив конкретний фільм. Заради випадкової розваги, щоб подивитися те, що «йшло», вони дивилися телевізор.