Після війни. Історія Європи від 1945 року

Наслідком цього були небачені й жахливі затори, які з кінця 1950-х років щороку лише погіршувались. Вони виникали на передбачуваних маршрутах упродовж ключових артерій: на південно-західній трасі А303 з Лондона до Корнуолла; на Route Nationale 6 та 7 з Парижа до Середземноморського узбережжя; на Route Nationale 9 з Парижа до іспанського кордону (кількість французьких туристів в Іспанії зросла від кількох тисяч у 1955-му до 3 мільйонів у 1962 році, а через два роки — до 7 мільйонів; у франкістській Іспанії навіть досить вільно ходив французький франк, особливо після ревальвації за де Ґолля)[251]. Дедалі більше німецьких туристів, рухаючись середньовічним торговельним маршрутом на південь, їхали австрійським Тиролем та через Бреннерський перевал до Італії. Багато хто рухався далі до Югославії, що, як і Іспанія, у ті роки відчинила двері для іноземних туристів: їх і в 1963 році налічувалося вже 1,7 мільйона, а через десять років кількість мандрівників з-за кордону до цієї єдиної відкритої комуністичної країни в Європі (якій пощастило мати довге та дуже дешеве Адріатичне узбережжя) становила майже 6,3 мільйона щорічно.

Як вже було відзначено, масовий туризм може бути нечутливий до довкілля, але він має виразні переваги щодо масштабування. Відколи заможні мешканці Півночі почали стікатися до бідних у той час середземноморських країв, для будівельників, кухарів, офіціантів, покоївок, водіїв таксі, повій, носильників, обслуговувального персоналу аеропортів тощо почали створювати робочі місця. Уперше некваліфікована грецька, югославська, італійська й іспанська молодь могла знайти низькооплачувану сезонну роботу у своїй країні, а не їхати в її пошуках за кордон. Замість того щоб переїжджати на північ, де економіки розвивалися, тепер вони обслуговували ті самі економіки у своїх країнах.

Закордонні поїздки, здається, не розширювали світогляд: що популярніший був закордонний пункт призначення, то швидше він починав нагадувати — в усіх головних аспектах, окрім клімату, — місце походження туристів. Насправді успіх масового туризму в 1960-х роках і пізніше залежав насамперед від того, щоб створити для британців, німців, нідерландців, французів та інших новонавернених туристів якомога комфортніші умови в оточенні їхніх співвітчизників і відгородити їх від екзотичного, незнайомого й неочікуваного. Але вже сам факт регулярних (щорічних) мандрівок кудись далеко і новий спосіб туди дістатися — приватним автомобілем або чартерним перельотом — відчиняв для мільйонів раніше ізольованих чоловіків і жінок (й особливо їхніх дітей) вікно до значно більшого світу.

До 1960-х років головним джерелом інформації, думок і розваг, доступним для абсолютної більшості європейців, було радіо. Саме по радіо люди дізнавалися новини, і якщо спільна національна культура й існувала, то її значно більше створювало те, що люди чули, ніж те, що вони бачили або читали. У кожній європейській країні того часу радіо перебувало в державній власності (у Франції національна мережа радіомовлення припиняла трансляцію опівночі). Зазвичай радіостанції, передавачі та хвилі були ліцензовані й належали державі: показово, що ті нечисленні радіостанції, які мовили за межі державних кордонів, переважно були розташовані на островах чи кораблях, а в народі їх називали «піратами».