Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Радіоприймачі, популярні ще до війни, в 1960 році були практично в кожній оселі: станом на той рік у СРСР одне радіо припадало на кожні п’ять осіб; у Франції, Австрії та Швейцарії — одне на кожні чотири, у Скандинавії та Східній Німеччині — одне на кожні три. Власне, майже в кожному домі був радіоприймач[252]. Вигляд більшості домашніх радіоприймачів майже не відрізнявся від їхніх попередників міжвоєнних десятиліть — громіздких, неоковирних клапанних безпровідних приладів. Зазвичай такий мала кожна родина. Він стояв на чільному місці у вітальні чи кухні, тож коли родина збиралася разом, ніхто не мав вибору, слухати його чи ні. Навіть автомобільні радіо в цьому розумінні практично не відрізнялися — родина подорожувала разом, разом його слухала, а передачі обирали батьки. Отож безпровідне радіо було, по суті, консервативним засобом масової інформації — як за змістом, так і за тими суспільними моделями, які воно заохочувало й підтримувало.
Усе це змінили транзисторні радіоприймачі. Цей тип радіо в 1958 році все ще був рідкістю: наприклад, в усій Франції їх налічувалось лише 260 тисяч. Але через три роки, у 1961 році, французи вже мали 2,25 мільйона транзисторних радіо. У 1968 році дев’ять з десяти осіб у Франції мали радіо, до того ж дві третини з них були портативними. Підлітки вже не мусили сидіти в родинному колі і слухати новини та п’єси, створені за смаком дорослих і трансльовані впродовж «сімейних годин», зазвичай після вечері. Тепер вони мали свої власні передачі — «Привіт, друзі» на Французькому національному радіо, «Попвибір» на BBC тощо. Індивідуальні радіо дали поштовх створенню програм для різних аудиторій; а коли державні радіоканали адаптувалися до нових умов надто повільно, цим користалися «периферійні» радіостанції — «Радіо Люксембург», «Радіо Монте Карло», «Радіо Андорра», які мовили легально, але поза межами державних кордонів і за фінансової підтримки комерційної реклами.
Транзисторні радіо на батарейках були легкі й портативні, а тому добре відповідали добі підвищеної мобільності — їхнім природним середовищем ставали туристичні пляжі або громадські парки. Але радіо все ще було звуковим медіумом, що обмежувало його спроможність адаптуватися до доби, яка дедалі більше ставала візуальною. Для старших людей радіо залишалося головним джерелом інформації, новин і розваг. У комуністичних державах радіо також було єдиним, нехай і неповноцінним, джерелом доступу до новин і думок без цензури, зокрема «Радіо Вільна Європа», «Голос Америки» та насамперед «Всесвітня служба BBC». Але тепер молодь усюди слухала радіо передусім заради популярної музики. А задля всього іншого вони дивилися телевізор.
Послуги телебачення приходили до Європи повільно, а в деяких місцях з’явилися досить пізно. У Британії постійне мовлення розпочалося в 1940-х роках, і багато людей дивилося коронацію королеви Єлизавети в червні 1953 року наживо по телевізору. До 1958 року телевізійних ліцензій видавали більше, ніж радіоліцензій: ще до початку 1960-х у домашньому вжитку по всій країні було 10 мільйонів телевізорів. Натомість у Франції в червні 1953-го — лише 60 тисяч телевізорів (у той самий рік у Західній Німеччині їх було 200 тисяч, а в США — 15 мільйонів); навіть у 1960 році тільки кожна восьма французька родина мала телевізор, що в п’ять разів менше, ніж у Сполученому Королівстві з подібною кількістю населення. В Італії цифри були ще нижчі.
Однак у 1960-ті роки телевізори завоювали популярність майже скрізь — маленькі чорно-білі пристрої стали доступним і дедалі більш необхідним предметом домашнього інтер’єру навіть у найскромнішому помешканні. У 1970 році в Західній Європі в середньому один телевізор припадав на кожні чотири людини — більше, ніж у Великій Британії, але значно менше, ніж в Ірландії. У той час у деяких країнах — у Франції, Нідерландах, Ірландії, Італії (найбільшому виробнику телевізорів і холодильників у Європі) — родина радше мала телевізор, ніж телефон, хоча, якщо порівняти з пізнішими стандартами, вона дивилася його не дуже багато: три чверті дорослих італійців дивилися телевізор менше ніж тринадцять годин на тиждень. Дві третини східнонімецьких домогосподарств мали телевізор (тоді як холодильник мали менше половини); наступними йшли чехи, угорці й естонці (які могли дивитися фінське телебачення вже з 1954 року).
252
За винятком Піренейського півострова та Південних Балкан, де поширення радіо в 1960 році було дещо подібним до ситуації в Західній Європі тридцять п’ять років тому і де люди все ще збиралися в кав’ярнях, щоб послухати новини та музику.