Після війни. Історія Європи від 1945 року

Кількість населення, яке користувалося автобусами, також уперше почала знижуватись, оскільки дедалі більше людей їздили на роботу на машині. У 1948‒1962 роках у перенаселеній столиці Британії загальне навантаження на міські автобуси, трамваї, тролейбуси й метрополітен зменшилося від 3,955 мільйона пасажирів на рік до 2,485 мільйона, бо вони пересідали на власні автівки. Незважаючи на очевидно неадекватний стан європейських доріг (поза межами Німеччини з кінця 1920-х років у жодній країні не відбувалося значного покращення автомобільної дорожньої мережі), самостійні пасажири та особливо сім’ї дедалі більше користувалися автомобілями для поїздок на дозвіллі: до новозбудованих гіпермаркетів на околицях міст і передусім під час мандрівок вихідного дня та щорічних відпусток[247].

Поїздки на курорти практикувалися в Європі й раніше, хоча до того часу це було привілеєм спершу аристократії, а пізніше — багатших і культурно амбітніших середніх класів. Але, як і всі інші галузі економіки, «туризм» постраждав через війну й економічний занепад. Туристичний сектор у Швейцарії в 1913 році міг похвалитися 21,9 мільйона оплачених ночей проживання; знову сягнути таких показників йому вдалося тільки в середині 1950-х років. А коли туристичний бум 1950-х настав, він був інакшим. Наявність приватного транспорту сприяла й заохочувала туризм, але передусім стимулом для нього була кількість осіб, які мали перевагу оплачуваної відпустки: до 1960 року більшість працівників континентальної Європи мали офіційне право на два (а в Норвегії, Швеції, Данії та Франції — на три) тижні оплачуваної відпустки й дедалі частіше проводили її далеко від дому.

Поїздки на відпочинок перетворювалися на масовий туризм. Автобусні компанії процвітали, поширюючи традицію щорічних подорожей на море в шарабанах[248] для робітників заводів і ферм на комерційні послуги перевезення всередині країн і поза їхніми межами. Молоді авіапідприємці, на кшталт британця Фредді Лейкера, який скупив зайві турбогвинтові авіалайнери Bristol Brittania, створили послугу чартерних перельотів до новостворених літніх курортів в Італії, Франції та Іспанії. Кемпінг, який до війни й так був популярний серед менш заможних туристів і любителів перебування на свіжому повітрі, наприкінці 1950-х років перетворився на величезну індустрію, яка давала поштовх створенню місць для таборів на морських узбережжях і гірських галявинах, центрів продажу спорядження, друку путівників і точок продажу спеціального одягу. Старим курортам — на морських узбережжях і в сільській місцевості Північної та Західної Європи — теж велося добре. Люди відкривали для себе нові (або перевідкривали старі) місця для відпочинку, які потім з’являлися на сторінках глянцевих брошур і ставали відомими завдяки «сарафанному радіо». Французька Рив’єра, яка колись була монотонною схованкою для зимівлі едвардіанської аристократії, тепер постала в новому спокусливому й молодіжному світлі свіжого жанру романтичного кіно: у 1956 році Роже Вадім «винайшов» Сен-Тропе як тло для нової зірки, що сходила, — Бріжіт Бардо у стрічці «І Бог створив жінку».