Крига. Частини І–ІІ

— Навіщо було від мене так тікати!.. — Засапаний. — Ви самі напрошуєтеся на нещастя, Бог усе бачить!..

Привіталося його ґречно, як друзяку, якого давно не бачилося. Він позадкував, насупивши брови. Вагон. Вагон. Їхні вікна квадратні: яскраві отвори в стіні тіні, за мереживною фіранкою снігу. Адже в купе, звісно ж, світяться лампи в білих і червоних абажурах, а коли око повернулося у бік блиску, воно сліпне одразу на усенький морок навколо, на цілу решту світу, затоплену в тому мороці й напівмороці, тож перестрибується між тими вікнами, як між сторінками книжки, фотоальбому, від світлини до світлини, від tableau до tableau, око загіпнотизоване. Воно бачить: Frau Блютфельд нахиляється над Herr Блютфельдом, у чомусь його переконує за допомогою розмашистих жестів, побачена в тому tableau збоку, вона висвітлюється на запітнілій шибі масивним силуетом, із видатним бюстом і з волоссям, закрученим у високу пірамідальну зачіску. Наступне зображення: Капітан Насбольдт визирає крізь зачинене вікно, заклавши руки за спину, з короткою люлькою морського вовка в зубах. Далі: Діти французького подружжя притулили до шиби рожеві личка, а за ними позаду — дбайливі тіні батьків. Жіноча рука вистромлюється з-за напівзасмикнутої шторки, зап’ястя у мереживах, довгий мундштук із цигаркою, цівка диму, плавний рух цієї руки, мов опадаюча мелодія менуету. Князь Блуцький-Осєй дрімає, устромивши носа в книжку, з плечем, неприродно викрученим над головою, старий, заморожений в усій своїй старечій безпорадності. Прокурор Разбєсов розрівнює на вішаку свій прокурорський мундир, повернувшись спиною до вікна-зображення, тож електричне tableau висвітлює тільки широкі, жорстко випростані плечі бывшего полковника-лейтенанта артилерії, і немає у тому образі нічого насупленого, нічого фальшивого. Багач і його слуга схилилися над столиком, над шахівницею, слуга доливає панові кави, пан пересуває туру. Красива вдова машинально розчісує чорне волосся, а тим часом пальці іншої руки танцюють на нижній губі, на ледь усміхнутих устах. Два брати сидять у купе vis-à-vis незворушно й мовчки, зі схрещеними на грудях руками, дві висохлі мумії, два бездушні профілі. Власник кобилячої щелепи, monsieur Верус грає на своїй друкарській машинці, наче на піаніно, однією рукою і не дивлячись на аркуш, який хутко обертається на валку. Мороз стиснув горло й розірвав легені. Зупинилося на місці, похоловши. Дусін підійшов, торкнувся, потрусив, заговорив, гучніше, ще гучніше. Не моглося поворушитися, не могло відвести погляд. — Вєнєдікте Філіповічу! Вєнєдікте Філіповічу! — Мусило так стоятися дуже довго, що він аж заходився кричати й шарпати; нарешті це привернуло увагу Веруса, він поглянув з-над машинки. Сніг падав поміж нами, три аршины вітру й снігу перед освітленою шибою, він падав на його обличчя й повіки, — але й не зморгнулося. Верус теж не зморгнув. Зробилося крок назад, другий, третій, замерзла грязюка тріщала під підошвами, п’ятий, десятий, завіса веселкової хуртовини засунулася перед очима, заслонюючи золоте tableau отделения, вагон люкса номер один, довга форма потяга й масив чорного хробака крижлізного локомотива під метеликовими крилами сяйв.