Тягар пристрастей людських

— Вона дуже приємна жінка, — переконувала Мілдред. — Справжня леді. Я сказала їй, що ми одружені.

— Гадаєте, це було необхідно?

— Ну, я мусила їй щось сказати. Було б кумедно, якби я жила тут, а ми були неодружені. Навіть не знаю, що вона б подумала про мене.

— Не думаю, що вона хоч на мить вам повірила.

— Закладаюся, повірила. Я сказала, що ми одружені вже два роки, — не могла інакше, самі розумієте, через дитину, — але ваші родичі й чути нічого не хотіли, поки ви студент (вона сказала «спудей»), тож нам доводилося тримати це в таємниці. Але тепер вони змирилися, і ми всі разом поїдемо до них улітку.

— Ви справжня майстриня вигадувати всілякі небилиці, — зауважив Філіп.

Його трохи роздратувало, що Мілдред досі любить прибрехати. Минулі два роки нічого її не навчили. Утім, він лише здвигнув плечима. «Якщо вже бути чесним, — подумав, — вона мала небагато шансів чогось навчитися».

Вечір був чудовий, теплий і безхмарний, і здавалося, наче всі мешканці Південного Лондона вийшли на вулиці. У повітрі було щось тривожне; зміни погоди часом змушують кокні поспішати під відкрите небо. Поприбиравши зі столу, Мілдред підійшла і зупинилася біля вікна. З вулиці долинав галас — люди гукали одне одного, гуркотів транспорт, десь віддалік грала шарманка.

— Припускаю, що сьогодні вам потрібно працювати? — тоскно запитала дівчина.

— Було б непогано, але не думаю, що обов’язково. Чому ви питаєте? Хочете, аби я щось зробив?

— Мені б хотілося трошки прогулятися. Може, покатаємося на двоповерховому трамваї?

— Якщо хочете.

— Тоді я швиденько надягну капелюшок, — зраділа Мілдред.

Того вечора майже неможливо було всидіти вдома. Дитина спала, тож її спокійно можна було залишити саму. Мілдред казала, що завжди залишала дівчинку саму вдома, коли виходила вночі на вулицю, маленька ніколи не прокидалася. Повернувшись у капелюшку, дівчина була в чудовому гуморі. Вона скористалася нагодою і трішки нарум’янила щічки. Філіп подумав, що вона розрум’янилася від задоволення; її дитяча радість розчулила його, і він навіть картався, що так суворо з нею поводився. Вийшовши на вулицю, дівчина засміялася. Перший зустрічний трамвай їхав до Вестмінстер-Бридж, і вони сіли на нього. Філіп запалив люльку, і вони взялися розглядати людні вулиці. Крамниці були відчинені та яскраво освітлені, і люди купували на завтра все необхідне. Коли трамвай проїжджав м’юзик-хол «Кентрбері», Мілдред вигукнула:

— Ох, Філіпе, ходімо туди. Я вже кілька місяців не була у м’юзик-холі.

— Ми не можемо дозволити собі квитки до партеру, ви ж знаєте.

— Ох, байдуже, я радітиму навіть гальорці.

Вони вийшли з трамвая і повернулися на сто ярдів назад до дверей м’юзик-холу. За шість пенсів кожен із них отримав чудове місце — досить високо, та все ж не на гальорці, а погода видалася такою приємною, що глядачів прийшло небагато. Очі Мілдред блищали. Дівчина щиро раділа. Її простодушність розчулювала Філіпа. Мілдред залишалася для нього загадкою. Дещо у ній йому досі подобалось, Кері вважав, що в ній є чимало хорошого; дівчина не винна, що її погано виховали, і життя було таким складним; він звинувачував її, але вона не була винна. Це його власна провина — не слід було вимагати від Мілдред чеснот, яких вона не мала. За інших обставин вона могла стати чарівною дівчиною. Вона геть не пристосована до життєвих баталій. Філіп подивився на дівочий профіль із ледь відкритими вустами і легким рум’янцем і подумав, що Мілдред здається навдивовижу цнотливою. Кері відчув приголомшливе співчуття до дівчини і щиро пробачив усі страждання, які вона йому заподіяла. Незабаром у Філіпа від диму запекли очі, однак, коли він запропонував піти, дівчина повернулася до нього з благальним виглядом і попросила залишитися до кінця. Він усміхнувся і погодився. Тоді Мілдред узяла його за руку і не відпускала аж до завершення вистави. Коли вони в натовпі людей випливли на вулицю, дівчині не хотілося повертатися додому, тож вони з Філіпом прогулялися до Вестмінстер-Бридж-роуд, розглядаючи перехожих.