Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
Він уже знову сидів за письмовим столом і переглядав нотатки, наготовані для ранкової роботи, коли ввійшла Пола. Вона не гукнула свого звичайного «Доброго ранку, веселий молодче!», а підійшла зовсім близько й аж тоді тихо сказала:
— Саджаєш жолуді… Невгамовний, невтомний Червона Хмаро!
Під очима в неї були темпі підкови. Дік устав, одначе не простяг до неї рук, і вона теж не потяглася до нього.
— «Біла ніч»? — спитав він, підсунувши їй стільця.
— «Біла ніч», — зморено відповіла вона. — Ані на хвилинку не заснула, хоч як намагалась.
Обом не хотілося говорити й дивитись одному на одного, але й не сила було відвести очі.
— У тебе… теж не дуже гарний вигляд, — промовила Пола.
— Так, я знаю… — він кивнув головою. — Я бачив, коли голився. Ніяк не сходить цей вираз.
— Із тобою вчора ввечері щось сталося, — закинула вона обережно, і Дік прочитав у її очах таке саме співчуття, як напередодні в очах Ой-Ой. — Усі звернули увагу на твоє обличчя. В чому річ?
Дік здвигнув плечима.
— Та це на мене находить останнім часом, — відповів він ухильно, пригадавши, що вперше побачив тінь того виразу на своєму портреті, на мольберті в Поли. — А ти теж помітила? — спитав він, ніби між іншим.
Пола кивнула головою — і враз їй, видно, свінула нова думка. Дік прочитав ту думку на Полиному обличчі, перше ніж вона її висловила.
— Діку, а ти часом не закохався?
Це ж був би порятунок. Зразу б усе розплуталося. Надія бриніла у неї в голосі, світилась на обличчі.
Дік осміхнувся, повільно похитав головою й увіч побачив Полине розчарування.
— Ні, ні, брешу, — сказав він. — Я таки закохався.
— По-справжньому?
Пола знов видимо зраділа, коли він відповів:
— По-справжньому.
Та вона не сподівалась того, що сталося далі. Дік раптом присунувся зі стільцем до неї, аж торкнувшись колінами до її колін, тоді нахилився й лагідно, але твердо взяв її за руки.
— Не бійся, пташечко, — заспокоїв він її.— Я тебе не цілуватиму. Я давно вже тебе не цілував. Я тільки хочу розповісти тобі, як я закохався. Та спершу я тобі скажу, як я пишаюся собою. Я пишаюся, що зумів так закохатись. У моїх літах закохатись, мов юнак! Це неймовірно і прекрасно. І як закохатись! Так дивовижно, мабуть, ще ніхто, ніде, ніколи не кохав. Я спростовую собою всі книжки, перевертаю всі біологічні теорії. Я одноженець. Я кохаю одну жінку, єдину для мене жінку. Проживши з нею дванадцять років, я кохаю її шалено, ніжно й шалено!
Її руки мимоволі сіпнулись, і він відчув у тому русі розчарування, але тільки міцніше стиснув їх.
— Я знаю всі її вади, і з усіма тими вадами й з усіма чеснотами люблю її так шалено, як любив спочатку, в ту повну шалу хвилину, коли я вперше держав її в обіймах.
Полині руки знов непокірно ворухнулись, вона вже несвідомо тягла їх назад, виривала з його рук. А в її погляді мерехтів страх. Знавши її цнотливу натуру, він здогадався, що вона боїться палкіших виявів його почуття, так недавно цілувавши в уста іншого чоловіка.
— Тільки не бійся, моя соромлива, моя люба, моя прекрасна, моя горда пташко. От бач, я пускаю твої руки. Знай, що я тебе люблю безмежно щиро й весь час шаную тебе як самого себе, ні, дужче ніж себе.
Він посунув стільця назад, відхилився на бильце і зразу побачив, як оживає довіра в її очах.
— Я відкрию тобі все, що в мене на серці,— казав він далі,— й хочу, щоб і ти відкрила своє серце мені.
— Це ти наново мене покохав, чи як? — спитала Пола. — Рецидив давнього кохання?
— І так і ні.
— Я гадала, що давно вже стала для тебе просто звичкою, — сказала вона.
— А я любив тебе весь час.
— Але не шалено.
— Ні, не шалено, — визнав він. — Зате постійно. Я був такий певний за тебе й за себе! Я вважав, що наше подружжя річ непохитна, встановлена назавжди. У цьому я винен, каюсь. Та ледве-но воно похитнулось, уся моя любов до тебе спалахнула, як пожежа. Проте вона горіла в мені весь час, тільки рівним, спокійним полум’ям.
— А як же я? — спитала вона.
— От до цього я й веду. Я знаю, що тебе тривожить тепер і що тривожило допіру. Ти від природи така чесна, така вірна, що тебе жахає сама думка про те, щоб ділити себе між двома чоловіками. Я ж читаю в твоїй душі. Ти вже так давно не дозволяєш мені ніяких подружніх пестощів… І сам я відтоді не шукаю їх.
— То ти знав усе з самого початку? — швидко спитала вона.
Дік кивнув головою. Потім додав повільно, ніби зважуючи думку:
— Можливо, я відчув, що це насувається, навіть раніш за тебе. Алє нащо нам тепер докопуватись…