Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
— Ні, Катоне[144], не згоден я з тобою, — промовив він уголос. — Людина покидає це життя не як заїзд. Вона покидає його як свій дім — єдиний свій дім. А відходить — у Ніде. У вічний сон. Попереду — тільки тиша й темрява.
Він хотів був уже йти, але ще раз його затримало тупання жеребців. Знову дзеленькнув дзвіночок десь на горі. Дік глибоко вдихнув ніздрями запашне повітря. Він любив те повітря, як любив землю, оновлену його зусиллями.
— «Зазирнув я у вічність і не побачив там себе», — процитував він, тоді усміхнувся й додав ще одну цитату: — «Дев’ятьох синів мені дала… І дочок ми також мали дев’ять».
Вернувшись до будинку, він не зайшов зразу всередину, а постояв трохи, дивлячись на його розложисті обриси. І в будинку він не пішов відразу до свого крила, а ще довгенько никав по тихих покоях, двориках, тьмяно освітлених коридорах. Настрій у нього був такий, наче перед від’їздом у далеку подорож. У Полиному чарівному дворику він увімкнув світло, сів у мармурове римське крісло й скурив сигарету, обмірковуючи, як йому чинити далі.
О, він зробить усе дуже чисто. Нещасливий випадок на полюванні, і ніхто ні про що не здогадається. Ще б пак він не зумів! І зроблено те буде завтра, в лісі над Яворовим ручаєм. Його дід Джонатан Форест, суворий пуританин, загинув на полюванні від нещасливого випадку. Вперше у Діка блимнув сумнів: чи справді то був нещасливий випадок?.. Якщо ж ні, то старий зробив своє діло дуже чисто. В їхньому роду ніколи й не натикалось, ніби то було щось інше, ніж випадок.
Уже піднісши руку до вимикача, Дік ще затримався хвильку й кинув останній погляд на мармурових малюків у водограї та в трояндових кущах біля нього.
— Прощавайте, дітки, — ласкаво мовив він до них. — Живіших за вас я не породив…
Зі своєї веранди він поглянув через подвір’я на Полину спальню. Там не світилося. Мабуть, вона вже спала.
Він сів на край ліжка, розшнурував одного черевика, тоді отямився, всміхнувся сам із себе й знов його зашнурував. Нащо йому лягати спати? Вже четверта година ранку. Треба хоч востаннє подивитись на схід сонця. Багато що він уже зробив востаннє… Хіба не востаннє він одягався? Або купався вранці? Сьогодні він уже не купатиметься: хоч скільки мийся, а вмерши, однаково зігниєш. Та поголитися ще треба — востаннє дотримати етикету, бо ж борода ще якийсь час росте й у мертвяка.
Він вийшов до кабінету, добув із стінного сейфа копію свого заповіту й уважно перечитав. На думку спало кілька дрібних доповнень, і він дописав їх власною рукою, датувавши на півроку раніше. Останній дописаний пункт мав забезпечити громадку з сімох «мудреців з мадронового гаю».
Потім він переглянув свої папери на страхування життя, спинившись уважніше на пункті про дозволене самогубство в кожному полісі, попідписував кошик листів, що чекали на столі зранку, надиктував на фонограф листа своєму видавцеві. Прибравши на столі, швиденько підбив на аркушику баланс своїх прибутків і видатків, скинувши з активу затоплені копальні Урожайного. Потім написав ще один варіант балансу — пустив видатки з великим запасом, а прибутки втяв до крайньої межі. Однаково виходило задовільно.
Він порвав описані цифрами аркушики й написав план майбутніх заходів на мексікаиських копальнях. Накидав його умисне чернеткою, щоб, як знайдуть план у його паперах, не виникло ніякої підозри. Так само чернетково написав він програму дальшого розведення ширських коней, схему спорідненого парування Горянина, Принцеси Фозерінгтонської та найвизначніших їхніх нащадків.
О шостій годині, коли А-Гов приніс каву, Дік дописував останній пункт плану вирощування рижу:
«Хоч з італійськими сортами варто поекспериментувати, бо вони раніше достигають, — писав він, — але я поки що засаджуватиму основну площу сортами моті, йоко та воте-рібюн. Вони достигають у різний час, і тому майже тим самим коштом, тією самою кількістю машин і робочих рук можна зібрати більшу площу».
А-Гов подав йому каву на письмовий стіл, але нічим не виказав здивування, навіть виглянувши на веранду й побачивши там нерозстелену постіль. «От дисципліна!» — мимохіть схвально подумав Дік.
О пів на сьому задзвонив телефон, і він почув у трубці втомлений голос Генесі:
— Я знав, що ви не спите й будете раді почути, що Олден-Бесі оклигує. Але недалечко їй було до кінця. Ну, тепер я піду висплюсь.
Поголившися, Дік глянув на душ, мить повагався, тоді вперто стиснув губи. На якого дідька, подумав він, тільки час марнувати. Однак перевзувся — у важкі, високі шнуровані черевики, зручніші для полювання.
144
Катон, Марк Порцій (234–149 до н. е.) — римський політичний діяч і письменник.