Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Вважається, що горілку (рос. водка) винайшли у... Кремлі. І що це буцімто сталося — епохальне відкриття, щоб ми й робили нині без нього! — ні багато ні мало, а — 405 років тому. Себто 1503 року від Різдва Христового.
Це так і, як любив казати Шельменко, герой відомої комедії Г. Квітки-Основ’яненка, трішечки й не так.
Річ у тім, що дещо, схоже на те розвеселе зілля, що його нині ми споживаємо, випадково отримали ще у ІV ст. александрійські алхіміки.
Звичайно ж, вони шукали свій незбагненно який, але неодмінно філософський камінь. (А заодно намагалися шляхом переплавки прості метали перетворити на благородні.) У них для цього було й обладнання, ними самими й придумане, — власне кажучи, перегонні апарати. Так, так, прообрази майбутніх самогонних, таких популярних у народі у всі часи й епохи. Навіть за епохи розвинутого комунізму, що його невтомно будували в СРСР.
Бозна-якої саме, але неодмінно «філософської», ті апарати так і не дали, навзамін неї видавши «на-гора» якусь дивну рідину, що її треба вживати з горя. Попробувавши її, засмучені — що ніяк не вдається винайти філософський камінь, — алхіміки та різні шукачі еліксиру збадьорились. Хоч отриманий напій і не нагадував «філософський камінь», але до філософії після вживання того трунку тягло. До отого сакраментального: «Вася, ти мене п-поважаєш?..» Було приємним і швидко викликало р-розвеселий настрій. Як і піднесення — на душі і в усьому тілі, коли хотілося гори — і ті порозкидати. І всі невдачі та негаразди тоді відходили на задній план. Узагалі зникали, як їх і не було, а навзамін приходила радість життя, бажання поспівати і щось таке утнути, таке...
Після того диво-напою взагалі хотілося ще і ще жити.
І — співати.
І життя тоді здавалося розпрекрасним, кращого й не треба було бажати.
Ось чому винахідники назвали той трунок водою життя: «аква віта».
Вирішили засекретити свій винахід — як стратегічний, а вживати його лише самим — щоби веселіше жилося і співалося, щоби життя ставало ще кращим.
Але ж хіба сховаєш шило в мішку? Та ще від нашого народу. Який, між іншим, теж багнув той... роз-розпрекрасного життя.
«Аква віта» досить швидко стала в народі «оковитою». І під цим воістину безсмертним ім’ям фігурує й нині, приносячи її споживачам той... т-таке р-розпрекрасне життя. Правда, тяжке вранці, на похмілля — та ще як перебереш, — але це вже окрема тема.
Європейці спершу вживали «оковиту» (а ще кажуть, що Європа передова!) як напівфабрикат для настоянок, араби — в основному для духів. А руські спершу використовували цей напій як... антисептик. (Анти — префікс, що вживається для творення слів із значенням «протилежний», «ворожий чому-небудь». Антисептики — хімічні речовини, за допомогою яких знезаражуються рани або запобігають їхньому зараженню.)
Оковита стала антисептиком для душі й тіла.
Удосконалив її буцімто ще у 1430 році і створив свій рецепт чернець Ісидор з Чудового монастиря, що тоді знаходився на території Кремля. (Звідси й пішла яса, що оковиту винайшли у Кремлі!)
І пішов той «антисептик» гуляти по Русі — що й нині благополучно робить.
Разом з апаратами перегонки, що його винайшли ще алхіміки для перегонки буцімто якогось там «філософського каменю». Чи то пак — еліксиру життя. (Друге ближче до істини.) А руські назвали те причандалля (ще удосконаливши його) самогонним і почали... Самі гнати той «антисептик» та масово ним «знезаражуватися».
Але споживали продукт тих апаратів — самогон — лише прості люди, чернь.
У дворянських маєтках споживали горілчані настоянки. На основі винаходу алхіміків та їхньої «аква віта», удосконаленої ченцем Ісидором з Чудового кремлівського монастиря. Тож не було такого дворянського гнізда, де б не стояли цілі батареї пляшок — з цим «антисептиком», ласкаво прозваного «алфавітом».
Чому алфавітом? Та тому, що настоянки були на всі літери алфавіту — від анісівки — літера «а» до яблунівки — літера «я».
Знаходився такий «алфавіт» (невичерпний при тому!) і в тушинському таборі Лжедмитрія II — звезений його грабіжниками з різних маєтків.
Нажлуктившись свого «алфавіту», а він не заспокоювався, доки не проходив його увесь — від «а» до «я», — злегка похитуючись, розчервонілий, аж сизий, Лжедмитрій II нарешті вибирався з-за столу.
— А т-тепер, — похитувався, — х-хочу до... ца... цариці своєї — ги-ги... Хай к-коха свого ца-царя. М-мужа с-свого...
Літні намети Марини Юріївни та її людей стояли в тушинському таборі неподалік царських (на зиму ті і ті перебиралися в теплі ізби). І хоч заздалегідь була укладена домовленість — ще за сприяння воєводи Мнішека і посла Олесницького, що цар і цариця «розділять ложе» лише після того, як Лжедмитрій займе Москву й поселиться у Великому кремлівському палаці, «цар» не хотів чекати таку віддалену в часі подію. Та й не відомо було, чи перебереться він коли-небудь у Кремль. Тож не звертаючи уваги на ті домовленості, йшов до «цариці», вигукуючи: