Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Йому допомогли вибратися з царського «палацу», що ним влітку слугував намет, а взимку проста руська ізба з великою піччю, на якій «царик» і відігрівався та отямлювався після перепитого — разом з блазнем Петром Козловим. (Як «справжній» цар, Джедмитрій мав навіть свого блазня — знай наших! — якого буцімто навіть... «любив».)
А далі свідчення розходяться.
За одними його вивезли в санях з тесом — тонкими дошками, що ними й прикрили втікача, того, який ще вчора погрожував узяти Москву й отаборитися у Кремлі, — за другими, що й зовсім кепсько, — «в навозных санях». Усе ж таки добре, що він не прихопив у ті сани Марину Мнішек!
А ось королівський комісар Станіслав Стадницький у листі до короля Сигізмунда III, який тоді стояв з військом під Смоленськом, висловив ще одну версію, як Лжедмитрію вдалося непомітно залишити свою «столицю», себто Тушино. Буцімто він у «боярина, якому довіряв, узяв бахмута (ногайський кінь) і втік до одного донського отамана». (Невідомо, правда, куди саме втік і де саме перебував той «надійний донський отаман».) А вже далі втікав і справді у санях — слава Богу, що хоч не під гноєм. Буцімто його прикрили згадуваним тесом, зверху, на дошки, під якими, не дихаючи, лежав утікач, посадовили кілька чоловік, так і вивезли його в Калугу». Утік, як далі зазначається, «покинувши царські регалії і жону».
І все відбулося пізно «під вечір, після того як протрубили пароль». (Очевидно, в той час змінювалася варта, що його стерегла: одна вже пішла, а друга їй на зміну ще не встигла зайняти свої місця, цим і скористався «царик».) Прямо детектив!
Так Тушинський вор і драпіжник, забувши, що йому треба йти походом на Москву, столицю «свого» царства (обіцяв же, клявся, що піде, погрожував, що візьме Першопрестольну), дав доброго драпака на Калугу, що на лівобережжі Оки, забувши...
Пардон, про жону свою і царицю, покинуту напризволяще в Тушині, в обозі «царському», без засобів і в розпачі, що їй далі робити: куди поткнутися — ганьба, ганьба!
Правда, «цар» згадав про неї, як уже опинився в Калузі. (Спасибі, що хоч згадав. А міг і не згадати!)
І не просто згадав, а ледь не розплакався. Принаймні, розчулившись, вдарився в лірику! (Такій ліриці і поети можуть позаздрити!)
Коли Марина зосталася в Тушині, зганьблена втечею мужа, покинута, нікому вже не потрібна, без будь-якої надії й перспективи на завтрашній день, з Калуги драпак раптом надіслав їй записку — вершину ліричного послання!
Ось цей перл ніжно-любовної епістолярії (невже «царик» на неї ще був здатний? Чи мав досвідченого в інтимних справах писарчука?):
«Тому Бог свідок, що печалюсь і плачу я з-за того, що про тебе моя надія (просимо далі читати з паузами, аби не розридатися. — В. Ч.), не відаю, що з тобою робиться, і про твоє здоров’я не відаю (Господи, який турботливий чоловік!) чи добре, ти ж моя надія, коханая-с, дружочок маленький (ні, ні, утриматися, аби не розчулитися і не розридатися, — неможливо! — В. Ч.), не даєш мені знати, що з вами відбувається, мій-с друг, знай, що у мене за рана, а більше писати не смію».
Куди вже більше! І так вийшов світовий шедевр від збіглого чоловіка своїй вірній жоні, шедевр у галузі листування закоханих.
Та сам Петрарка пізніше не напише з таким запалом своїй Лаурі. Чи Данте Аліг’єри — Беатріче. Коли б уже тоді була відома поезія О. Олеся, то Лжедмитрій II переписав би її у свою цидулку покинутій жоні. Ось вона:
Чи повторив би вслід за Поетом (якби у ті часи Поет жив і творив):
Але — досить іронії!
Покинута, зневажена таким ставленням до себе з боку мужа свого, Марина була у відчаї. Досі її вели — батько, обставини, перший Дмитрій, а тут... Опинилася в багатолюдному Тушині як на безлюдді, наче на необжитому острові. Єдина опора і надія, батько, у той час перебував у Польщі і навіть — невідомо чому — не відгукувався на її листи, що додавало смутку в її душі й тривоги за батька: що з ним? Чому він мовчить?
Більше у неї нікого не було — крім вірної фрейліни Барбари Казановської, яка ще у Кремлі 17 травня 1606 року порятувала її своєю спідницею від розправи натовпу; хоч і рішучої й дебелої та сильної дами, але що вона могла вдіяти у тій ситуації?