Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Така достовірність. І все ж деякі автори, нехтуючи історичною правдою, і далі пишуть з «лихим» кавалерійським наскоком, знаючи, що Марина Юріївна їм уже відповісти не може. Пишуть на кшталт того, що «як тільки на історичній арені з’явився Лжедмитрій Другий, вона (Марина Мнішек. — В. Ч.) відрізу ж закрутила з ним роман. Вони таємно обвінчалися...».
В той час як «єдиним компромісом з боку Марини Мнішек стало те, що вона дозволила створити видимість того, що «цар» Дмитрій, якого вдавав Тушинський вор, і є справжній чоловік» (В. Козляков).
І далі в цього ж автора:
«Немає підстав вважати її слідом за деякими істориками простою коханкою Тушинського вора. На таку роль Марина ніколи б не змогла погодитись, адже це назавжди кинуло б ганьбу як на неї саму, так і на всю її сім’ю, і, головне, означало б крах її надій на царську корону».
«А для чого ж вона тоді так небезпечно дала волю своїм неприязним почуттям при першій зустрічі з самозванцем, який двічі її обманув і назвався ім’ям царя, її чоловіка? Один слуга посла Міколая Олесницького розповідав потім, що Марина Мнішек готова була звести рахунки з життям з-за огиди до обманщика, який зневажив її надії...»
(За кинджал вона таки хапалася — у відчаї, аби урвати своє життя, і лише дивом залишилася живою.)
Згадуваний вже історик В. Козляков слушно запитує (стосовно версій, що буцімто вона таки взяла таємний шлюб з Лжедмитрієм II):
«Але чи є для цього хоч які-небудь підстави, крім чуток неясного походження? Швидше, правий отець Павло Пірлінг, який побачив драму Марини Мнішек, яка на той час перейшла від стану “втіленої покірливості” волі батька до самостійних дій: “Її називають коханкою Вора. Навряд чи справедливий такий надто категоричний присуд. По суті, і Марина, і Лжедмитрій II були абсолютно вільними. Канонічні правила не ставили їхньому союзу ніяких перепон... А втім, в очах деяких суддів законний шлюб колишньої цариці з Тушинським вором ще обтяжує її провину: з точки зору самої Марини, то було б, мабуть, непослідовністю... Помилковості долі тільки б порушили її душевну рівновагу. В самотині та вигнанні її пристрасність перетворилась на екзальтацію. Марина вся поринула у свої переживання. Але в самій собі вона здобула могутню силу спротиву. А тому, коли новим капризом долі чи власним поривом вона знову була кинута у вихор подій, то не ухилялась від ролі, що їй випала: навпаки, вона прийняла її, ризикуючи погубити себе навіки».
Шлюб, тайний чи явний, був би сполучений для Марини Мнішек з певними обов’язками і участю в церемоніях. Марина ж практично не брала участі у внутрішньому житті Тушина. Про її присутність там мовчать майже всі джерела. Навіть автор «Щоденника Марини Мнішек», що приписується їй, розлучившись з «царицею» і паном воєводою у Ярославлі, а потім після заслання у Вологді, знову з ними опинився у Тушині в грудні-січні 1608 року, тільки один раз говорить про спільний виїзд царя і цариці «до церкви на богомілля».
А щодо буцімто таємного вінчання Марини Мнішек з Тушинським вором, то... Навряд чи для цього дійства була потреба з боку Марини Мнішек.
Вона була офіційно повінчана з царем Дмитрієм Івановичем (відомим тепер як Лжедмитрій I), то який резон чи сенс (і — смисл) їй був вінчатися (та ще невідь-чому таємно!) і з Дмитрієм Другим, Тушинським вором. Тим паче, він видавав себе за «справжнього» Дмитрія (Марина це змушена була, як ми знаємо, «підтверджувати»). А зі справжнім Дмитрієм вона була повінчана, тож ще одне вінчання... Ні, в цьому не було сенсу. Та й церковні канони це забороняли робити — з однією і тією ж особою двічі вінчатися. Не було в цьому ані сенсу, ані нагальної потреби.
Як і бажання у самої Марини Юріївни, адже до того, хто вдавав себе за її чоловіка, вона не відчувала не лише любові, а й навіть благенької симпатії. Просто змушена була його терпіти, граючи свою вимушену роль та вдаючи, що він — «той Дмитрій», її чоловік.
То для чого з ним було ще й вінчатися — та ще й таємно?!. (З цієї нагоди посли Речі Посполитої прямо заявили: «Найяснішій цариці не було причин удруге поєднуватися шлюбом, адже з неї досить було одного вінчання її, здійсненого самим папським нунцієм у присутності короля». (Мається на увазі у Кракові.)
Та й чутка про буцімто таємне вінчання Марини Мнішек з Тушинським вором була пущена лише тому, що явного вінчання не було. «Але, — сказали собі декотрі, — якщо не було явного вінчання, то, можливо, було... таємне?»
І чутки пішли гуляти — із століття в століття, з однієї праці (історичної чи й белетристичної) в іншу.