Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
У відчаї писала батькові в Польщу (листа передала королівським комісарам):
«Я нещаслива, будучи випробовувана від Господа Бога такою турботою, не можу нічого придумати для свого полегшення і нічого хорошого не можу чекати в такій розгубленості».
Скаржилась, що «військо не згодне після уходу царя: одні хочуть бути при цареві, другі при королеві. Якщо коли-небудь мені погрожувала небезпека, так це саме нині, адже ніхто не може показати мені безпечного місця для пристойного і спокійного життя, і ніхто не хоче порадити мені що-небудь для мого блага».
Прохає допомоги чи бодай поради:
«Великий гнів Божий розразився наді мною, нізвідки мені отримати добру раду і допомогу, тільки Всевишньому Богу вручаю себе і чекаю його веління, так як тяжка печаль моя і скорбота зведуть мене передчасно в могилу, що я віддаю перевагу злорадству всього світу над моїм нещастям. А тому смиренно прошу ваше благородіє, милостивий отець і пан мій (це вже до батька, до рідного батька так! — В. Ч.), поклопотатися і потурбуватися про мене, найнижчій слузі вашій, щоби я, бува, не завдала ще більшого смутку нашому роду».
Прохала в рідного батька, називаючи його «ваша милість», порятунку. Власне, плакала у відчаї, але... Від «вашої милості», від рідного батька не було ані слуху, ані духу...
Було від чого збожеволіти і втратити віру, впасти у відчай і накласти на себе руки — рідний батько так і не відповів дочці, яка загибала.
У все тому ж відчаї і з безвиході вона прохала короля захистити її.
«Милість вашої королівської величності, що її часто отримувала моя сім’я і я особисто, сама поклала на мене обов’язок звернутися в моїм осиротінні до захисту вашої королівської величності. Але злополучний мій полон, що майже позбавив мене волі, відняв у мене можливість запобігти до цієї найвірнішої утіхи. Тепер, коли ваша королівська величність зволила вступити в кордони Московського государства, зі свого боку я щиро бажаю, щоб добрі задумки, удачний початок задуманого йшли успішно, а похід закінчився благополучно».
Зізнавалася королю, як рідному батькові:
«Якщо ким щастя свавільно грало — так це мною: адже воно підняло мене із шляхетного стану на висоту Московського государства, з якого скинуло в жахливу тюрму, а звідти вивело на уявну волю, з якої втягнуло мене у більш вільну, але все ще небезпечну неволю. Тепер воно поставило мене в таке становище, що я при своєму сані не можу жити спокійно».
Пишучи, вірить, що все залежить не тільки від Бога, а й від короля.
«Прийнявши все це із вдячністю від Всевишнього, Його святому Провидінню передаю свої подальші справи. Я твердо переконана, що Він, який різними засобами дає багато що, і тепер, у цих мінливостях моєї долі, по благості своїй побажає підняти мене і порятувати. А так, як ваша королівська величність зволила бути причиною і поміччю першого мого щастя, то я покладаю повну надію на Господа Бога, що і в цій моїй печалі виявить мені милосердя...»
І все ж вона не хоче показати себе зломленою, а натомість вкотре проголошує себе московською царицею, заявляючи, що від цього статусу вона ніколи не відмовиться.
«Всього лишила мене мінлива фортуна, одне тільки законне право на московський престол залишилося при мені, скріплене вінчанням на царство, утверджене визнанням мене спадковою двократною присягою всіх державних московських чинів».
І завершувала листа чи не прямою вказівкою адресату:
«Тепер я все це віддаю на милостивий і уважний розгляд вашої королівської величності... Я переконана, що ваша королівська величність після мудрого обговорення зверне на це увагу і за природною добротою своєю приймете мене, а сім’ю мою, яка значною мірою цьому сприяла своєю кровію, хоробрістю і засобами, щедро винагородите. (Вона ще думає про сім’ю.) Це буде слугувати запорукою оволодіння Московським государством і прикріплення його забезпеченим союзом, з благословіння Божія, яке щедро винагороджує за справедливість. Бажаючи цього, я доручаю себе захистові і милостивій увазі вашої королівської величності».
І хоч її лист до короля наробив шуму-гаму серед поляків і навіть переписувався та ходив по руках, але король так і не захистив свою піддану — він уже тоді потай мріяв сам стати царем Московським, тож навіщо йому була потрібна якась там «цариця Марина».
І тоді Марина з безвиході вирішує «возз’єднатися з мужем своїм». Забувши про всі образи й приниження, що їх він їй завдав, зібралася їхати в Калугу і звідти розпочати нову — чи продовжити стару — боротьбу за російський престол. Годі скаржитися батькові, принижуватися перед королем! Годі, годі, годі! Власну долю треба брати у власні руки! Назустріч своїй долі! Перемагають тільки сильні й відважні. Отже, треба бути сильною і відважною — годі плакатися в чужі жилетки!