Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
І обоє вони стануть повноправними, законними, Богом даними правителями Московського царства. (Правда, Москву ще доведеться силою брати, але сила в тушинського «царя» є.)
Отже, від Марини Юріївни чекають згоди, а потім і — угоди.
10 вересня 1609 року посол Міколай Олесницький і воєвода Юрій Мнішек відвезли свою племінницю і дочку до Тушина, в табір тамтешнього «царя».
Душа Марини німо кричала-волала, але вона її душила в собі, душила...
А душа невгавала: як ти нелюба будеш любити?
А Марина їй: а хто тобі сказав, душе моя, що я буду... буду любити нелюба? Хіба можна нелюба любити? Нелюб він того й нелюб, що його не люблять. От і я не любитиму. Досить з мене того, що царицею буду. Двічі коронованою. А любов... Любов — то таке. Можна й без любові прожити. (Дуже швидко вона переконається, що — не можна.) Тушино, правда, не Москва, але, обминувши Тушино, у Москву не потрапиш. Тому доводиться їхати в Тушино. А там... там як Бог дасть.
Сумніви все ще мала і — значні. Але підкорилася умовлянням дядька та батька — їм, може, й справді видніше. Зрештою, вона завжди слухалася батька. Послухалася і цього разу.
В Тушино, в Тушино!.. Намагалася навіть співати, а воно щось не співалося. Зовсім не співалося... Хіба щось зле, на кшталт в’їдливої співаночки, чутої нею ще в Самборі:
І так далі, в тому ж дусі. І — відчаї. Але од таких співів, якщо те її бурмотіння можна було назвати співом, хотілося плакати... Так хотілося плакати! І це їй — Марині Юріївні, цариці російській! Найрознещаснішій жінці у всьому світі білому!
Конрад Буссов, «Московська хроніка»:
«...І хоч цариця чудово розуміла, що її годують даремними надіями, їй все ж довелося виявляти більше радощів, аніж у неї було на душі, для того аби ніхто не загледів фальшиву гру. І все ж вона не поїхала прямо в табір до Дмитрія, а веліла спорудити в чверті милі окремий табір для себе і для тих, хто був при ній, і вони з Дмитрієм стали посилати вісті одне одному і, нарешті, порішили, щоби батько цариці їхав до Польщі, а вона зостанеться у таборі свого мужа Дмитрія... Але від подружнього життя вони мусили утримуватися, покіль Дмитрій не оволодіє московським престолом і не сяде на ньому. В цьому Дмитрій мав поклястися перед Богом, після чого він радісно відправився до цариці: обоє відмінно впорались зі своєю справою і вітали одне одного з плачем і сльозами, дуже ласкаво і закохано. Цього дня дякуючи цій комедії (комедії!!! — В. Ч.) багатьох людей вразила повна сліпота. Перед всім народом вона виявила Дмитрію належну повагу, так, якби він був її любим подружжям і государем, і він їй теж. Це рознеслося по всій країні, і багато хто вирішив, що він verus Demetrius[6], — звідусіль князі й бояри, а таких було багато, йшли до нього в табір і здавалися».
І всі визнавали його за свого государя, а Марину Юріївну за свою государиню, і тому паломництву знатних і великих людей не було кінця-краю. Ніхто не хотів більше служити Шуйському, а всі хотіли служити законному государю Русі Дмитрію Івановичу!
В історії збереглася глуха і, зарані скажемо, бездоказова згадка, що ні-ні та й нині вигулькує в тій чи тій публікації, як начеб істина в останній інстанції: Марина Мнішек таємно обвінчалася в Тушині з Лжедмитрієм II. Провини в цьому нашої героїні, якби вона й справді таємно обвінчалася, немає, та все ж... Як і документів, що підтверджували б її, теж немає. (Та і які документи, якщо — припустимо таке — вінчання було таємним?)
Тож повернемося до початку — як усе було.
Крапку поставив Міколай Мархоцький, «Історія Московської війни»:
«Після довгих умовлянь погодились усі, в тім числі й цариця, удаючи разом з нами, що це не інший цар, а той самий, що був у Москві».
Написано чорним по білому і, як кажуть, ясніше ясного: Марина Мнішек, скоряючись волі батька, переступивши через власні душу й сумління, потрапивши в безвихідь, разом з усіма змушена була вдавати, що тушинський «цар» — той самий Дмитрій... А батькові вона перечити не могла. Не в одному з листів до батька, воєводи Юрія Мнішека, Марина як слухняна дочка підкреслює, що клянеться «виконати все те, що ви мені поручити зволили, і так вчинять, як ви мені повеліли», аби нарешті побачити «вимріяні успіхи дому нашого». Велів батько їй визнати тушинського «вора» за «істинного царя Дмитрія», вона й визнала, скоряючись батьковій просьбі, а радше наказові — не забуваймо, вона все життя була слухняною дочкою батька свого.
6
Істинний Дмитрій (лат.).