Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Її життя в Тушині насправді виявилося зовсім не таким, яким вона його уявляла, коли їхала в це підмосковне сільце.
Її, правда, величали царицею, але й тільки. Що б вона не просила, нічого не виконувалося. На неї просто не звертали уваги. Більше того, у неї навіть не було самостійних засобів до існування.
У листах до батька (який на той час був у Польщі, поїхав буцімто туди на сейм) Марина прохала прислати їй що-небудь... поїсти. Правда, просила не якоїсь там, а — вишуканої їжі (страв).
«Пам’ятаю, милостивий государ мій батечко, — писала в одному з листів, — як ми з вами споживали кращих лососів і старе вино пити зволили, а тут цього немає, якщо маєте, покірно прошу вислати».
(А втім, відстань між Самбором і Тушиним була такою, що пан воєвода якби й хотів потішити дочку вишуканими яствами й питієм, то при всьому бажанні не зміг би вволити її прохання щодо «вишуканих страв». Та й прохання прислати «вишукані страви» було слабенько замаскованим проханням прислати хоч що-небудь, адже вона в Тушині чи не голодувала.)
А тим часом успіхи Тушинського вора танули, як торішній сніг на весняному сонці. Тушинці чинили відверті грабунки, і від Лжедмитрія II одне за одним відпадали міста й області.
Конрад Буссов описує картину неймовірного розкладу підмосковних таборів, що нагадувала Рим часів занепаду. І це результат дій «десятків тисяч ратників», які «не лінилися, палили, убивали, грабували всюди, куди їм тільки вдавалося проникнути».
Лжедмитрій II катастрофічно втрачав владу. Про взяття Москви, що раніше було реальним, вже й мови не могло бути. Його люди тільки тим і зайняті були, що грабували руські міста, які на знак протесту переходили до противників Лжедмитрія, кидаючи його напризволяще. Військо Тушинського вора розпадалося, всюди була апатія і збайдужіння, що оживлялися лише пиятикою, бійками та грабунками місцевого населення.
Конрад Буссов:
«Єдиною причиною їх (міст. — В. Ч.) відходу від Дмитрія були несправедливості і великі безчинства поляків, котрі не могли відмовитись від грабунків та насилля, поки їх не стали спускати під лід, перерізати їм горло чи навіть здіймати на шибениці. Вони віднімали силою у бідняків, незважаючи на те, що ті присягнули Дмитрію, все, що у них було, так, якби це були найзліші вороги, а ці бідні люди багато віддавали в табір на утримання війська. З-за того їм доводилося все ховати і закопувати в землю від грабіжників поляків, що надто тяжко було постійно терпіти цим людям і давало їм привід повстати проти грабіжників — солдат Дмитрія і відпасти від нього. Деяких поляків вони убили, деяких вони спустили живими під лід, приказуючи: «Ви до тла розорили нашу місцевість і пожерли майже всіх корів і телят, відправляйтесь тепер до риб у Волгу і нажирайтесь там до смерті».
Вцілілі поляки і різні зграї місцевого люду почали перебігати хто куди — хто до царя-государя Московського, а поляки до гетьмана Сапеги.
Лжедмитрій запив.
Здається, на все махнув рукою і впав у відчай, що його погано приховував: пиятика йшла за пиятикою — як перед погибеллю.
Тверезим свого «царя» в Тушині вже ніхто не бачив. І самі пили — теж як перед погибеллю.
Розчарувалися у своєму протеже й поляки. Та й малися тому причини. Тільки сліпі не бачили, що в Тушині всі вже перестали навіть вдавати, що їхній «царик» і є буцімто чудом врятований цар Дмитрій Іванович.
«Про того свого підставного государя, — писалося у щоденнику королівського походу, — наші самі гучно говорять, що він не Дмитрій, руські — теж, що не той; але, не маючи другої особи, наші тримаються його, щоб домогтися виплати за вислугу, а нещасні руські, боячись тиранства Шуйського, раді були кому завгодно, аби лишень врятувати своє життя».
Королівські комісари ще свідчили: Дмитрій здавався їм втіленням всіх гріхів, людиною взагалі «мізерною, неосвіченою, без честі й совісті, страшним огудником, гнобителем, пиятиком і розпусником...».
А тому поляки (ті, які ще на той час вціліли і не забігли безвісти), трималися за «ім’я Дмитрія, а не за людину».
Лжедмитрій II таким і був — пиятиком і розпусником, людиною справді мізерною, яка вже ні в кого не викликала симпатій.
Єдине, що залишалося Дмитрію на час свого «сидіння» в Тушині, то це — пити, пити, пити, коли одні гульки змінювалися іншими, нічні переходили у денні, а денні, навпаки, у нічні, і, здавалося, цьому ніколи не буде кінця-краю. Як і питним братам, любителям випити на дурничку, що тоді оточували «царя». Пияком Лжедмитрій ІІ зарекомендував себе відмінним і на диво витривалим — він міг пити до безміру, не втрачаючи при цьому ґрунту під ногами і ясності свого жорстокого розуму. Лише ставав червоним, наче наливався буряковим соком, і надто лихословив.