Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство

Існує думка, що свійський кінь з’явився у населення городоцько-здовбицької культури шнурової кераміки[340]. Але в культурах шнурової кераміки, найрозповсюдженіших у цей період у лісостепу, відсутні деталі упряжі. Разюче змінюється становище у середній період, коли майже на кожному поселенні виявлено кістяні, а згодом і бронзові, псалії. Про значну роль коня у господарстві лісостепового Правобережжя за доби пізньої бронзи свідчать досить часті знахідки глиняних фігурок коней.

Відмінним був розвиток скотарства у поліських районах України. Напевне, при низькому рівні розвитку виробничих сил своєрідний ландшафт Полісся мав свої позитивні сторони для заняття скотарством. Багаті пасовиська, велика кількість води та ліси притягували людей. Фауністичний матеріал у поліських грунтах зберігся погано, тому відсоткове співвідношення видів не зовсім зрозуміле. Однак більш за все розводили велику рогату худобу, порівняно багато було свиней. Значну роль у господарстві відігравали дрібна рогата худоба та коні. Тип господарства, що базується на розведенні великої рогатої худоби, давав можливість поєднувати його із землеробством. Палеозоологи зазначають, що у племен Полісся особливо масштабним було скотарство[341]. Це пояснюється передусім сприятливими умовами для розведення худоби. Як відзначають етнографи, ще до недавнього часу свині тут утримувалися в напівдикому стані. Рано навесні їх виганяли у ліси та на болота, де вони харчувалися жолудями, горіхами, коріннями та рибою. Восени, з настанням холодів, свині самі поверталися у село та приводили з собою молодняк і диких родичів. Коней у Поліссі було мало навіть за доби пізньої бронзи. У списках фауни вони завжди стоять на останньому місці[342]. На думку етнографів, у Поліссі кінь так і не зміг витіснити бика. Показово, що до XIX ст. коні тут практично не розмножувалися. Потомство народжувалося настільки слабким, що його майже одразу знищували. На енеолітичному поселенні біля с. Гришівка Чернігівської області знайдено кістки собаки. Виходячи з їхньої великої кількості, можна зробити припущення, що цих тварин розводили не лише для полювання та щоб допомагали пастухам, а й для їжі. Пізніше, за доби середньої та пізньої бронзи, кісток собак трапляється мало. Можливо, це свідчить про те, що собаки більше не вживалися у їжу і їх використовували лише для охорони худоби. Це підтверджується декількома випадками поховання собак біля людини. Для розуміння того, яким було скотарство, велике значення має з’ясування питання про характер випасу та утримання худоби взимку. Будь-яких спеціальних споруд, в яких узимку утримувалася б худоба, не знайдено. Деякі дослідники вказують на існування громадських загонів, розташованих у центрі поселення[343]. Не викликає сумнівів, що головною проблемою у скотарів були корми, які доводилося запасати навіть у степових районах, де худоба більшість часу перебувала на паші. Основним кормом було сіно. В умовах лісу велику роль також відігравали листя, гілки, молоді дерева. Заготівля кормів провадилася руками або серпами-сікачами з кременю чи бронзи. Найбільш реально поширеною за доби бронзи формою тваринництва було придомне з вільним або пастушим, з щоденним поверненням худоби на поселення, випасом. З вільним випасом пов’язане виникнення різноманітних загород, кам’яних стін, рівчаків, якими відгороджувалися від тваринного світу поселення, лани, городи. Крім того, вільний випас худоби в безпосередній близькості від поселення міг призвести до потрави сінокісних угідь, які використовувалися для заготівлі кормів на зиму. Тому більш імовірне пастуше тваринництво, можливо, з незначними перегонами — на відстань 10—20 км, які давали можливість прилеглі сінокісні угіддя зберігати для заготівлі кормів на зиму. У степових районах з добою бронзи деякі дослідники пов’язують виникнення кочового скотарства. Але це питання поки що залишається відкритим, принаймні для теренів України. За писемними та етнографічними джерелами в євразійських степах кочове скотарство завжди базувалося на розведенні овець та коней. На початку II тис. до н. е. в українських степах переважало розведення великої рогатої худоби. Яскравим прикладом цього є склад михайлівської череди. Осілість та домінуюча роль великої рогатої худоби не говорять на користь кочового скотарства. Більш імовірно, що серед степових племен доби ранньої та середньої бронзи існували племена, які на літні місяці залишали свої поселення та відходили на північ на десятки кілометрів. Форми відгонного, аж до кочового, скотарства залежно від багатьох обставин, як природних, так і соціальних, могли змінюватися.