Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство

Третю географічну зону на теренах України становить Полісся — велика низина в басейні річок Прип’яті, Дніпра та Десни. Грунтотворні породи Полісся складаються з піщаних та супіщаних відкладів, зрідка суглинистого лесу. Багато тут боліт. Підраховано, що сухі, незаболочені ділянки складають менш як третину всієї площі Полісся. Отже, в регіоні дуже мало місць, придатних для землеробства. Протягом тривалого часу існувала думка, що через погані природні умови, зокрема заболоченість, Полісся досить довго, приблизно до перших віків н. е., було майже не заселене і зовсім не знало землеробства. Розвідки ж та розкопки білоруських, українських та російських археологів спростували цю думку та дали змогу скласти уявлення про характер землеробських робіт за бронзової доби. Цікаво, що одним із найдавніших районів, в якому зафіксовано сліди землеробства, є південний край Полісся. Це пояснюється тим, що за існування примітивних форм землеробства зерна просто кидалися у необроблений вологий грунт, укритий родючим наносом[332]. За спостереженнями етнографів Прип’ять для Полісся відігравала ту ж роль, що й Ніл для Єгипту. За доби бронзи тут вже були відомі м’яка пшениця, полба, ячмінь, просо і, можливо, льон[333]. Чільне місце посідав, напевне, ячмінь, який має малий вегетаційний період. Про те, що населення займалося землеробством, свідчать зернотерки, серпи, відбитки зерен на уламках кераміки. Однак знахідки таких речей рідкісні, що також указує на своєрідний характер землеробства в Поліссі. Навряд чи в поліських районах за бронзової доби існувало орне землеробство. Але навіть якщо тут і знали плуг, головною формою землеробства була, напевне, підсіка. Ця система довго існувала в Поліссі. Так, досліджуючи землеробство Давньої Русі, В. Й. Довженок пише, що підсіка зберігається у Прип’ятському Поліссі до XIX ст. н. е.[334]. Виходячи із спорадичних знахідок знарядь праці, можна твердити, що великих ланів тут не існувало. Скоріше був розповсюджений спосіб сіяти на дюнних підвищеннях, де землю рихлили мотиками. Для використання заплавних земель необхідно було знищувати густу рослинність. Дуже трудомістке, підсічне землеробство в Поліссі ускладнювалося браком достатньої кількості сокир, які привозили з більш південних районів Волині і які, звичайно, були дорожчими. Погано розкорчовані підсіки або підсіки, на яких залишилися корчі, вже через 2—3 роки вкриваються такою густою зарістю, що їх треба кидати та переходити на інше місце. Ось яку картину змальовують етнографи XVIII ст. Весною селяни, взявши на плечі соху або борону, поспішають на заплавні «острови». Навкруги все залито водою. Вони ідуть по живіт у воді, іноді навіть пливуть. На «острові» орач будує халабуду, розпалює вогнище, що ніколи не згасає. Оре та сіє. Потім таким самим чином переходить на інший «острів», де так само обробляє шматок грунту. Загалом археологічні матеріали свідчать про те, що землеробство від ранньої до пізньої бронзи розвивалося поступово. Збільшується кількість знарядь праці, відбитків злаків, частіше трапляються різноманітні зерносховища, в тому числі й на полях. Відомостей про розміри земельних угідь, які були у підпорядкуванні тих чи інших племен та племінних груп, та пов’язану з ними кількість зерна немає. Ці питання нерідко розглядають суто гіпотетично. Так, на добре вивченій ділянці Сіверського Дінця в районі Червоного Лиману, довжиною 15 км та шириною 2 км, знайдено п’ять поселень доби бронзи. На кожне з них припадало приблизно по 600 га. Важко сказати, як розподілялася ця площа між лісом, болотами, озерами, випасами та землями, придатними для сівби. За відомостями XIX ст., заплавні ділянки річок лісостепової України на 60 % були зайняті лісами, на 30—35 % — болотами та старицями і лише 5— 10 % цієї території могли використовуватися під оранку[335]. Судити про врожаї за доби бронзи також важко. Говорячи про врожаї трипільської культури, С. М. Бібіков уважав за можливе послуговуватися відомостями більш пізнього часу — Київської Русі. Розглядаючи питання про продуктивність землеробства в Київській Русі, В. Й. Довженок пише, що історичні джерела навіть стосовно цієї епохи не містять якихось вірогідних даних. Відомий економіст С. Г. Струмилін на основі сукупності даних дійшов висновку, що врожайність у Давній Русі домонгольського часу, навіть у районах Середньої Русі з добрими чорноземними грунтами, становила не більше як 26 пудів із десятини. Не виникає сумнівів, що на менш родючих поліських грунтах урожайність була нижчою. Як відзначають дослідники, в поліських районах урожайність пшениці та ячменю з однієї десятини коливалася від 16 до 26 пудів. Ураховуючи необхідність залишати частину зерна для сівби, на одну людину припадало не більше як шість пудів. Нагадаємо, що прожитковий мінімум становив 12 пудів.