Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10

— Що з вами? Вам недобре? — загомоніли й інші.

— А в чому річ? — здивувався він.

— У вас таке обличчя… Ви на себе не схожий! — сказала Ернестіна. — Щось скоїлося. Кажіть — що?

Шукаючи в голові, як відповісти, Дік помітив, що Лоті Мейсон хутко скинула очима на Грейма й Полу і що Ернестіна, спостерігшії той погляд, теж зиркнула на них.

— Дуже прикра новина, — збрехав він. — Брекстон загинув. Його вбили. Наскочив на мексіканців, утікаючи до Арізони.

— Сердешний Джеремі! Добрий чоловік був, нехай йому земля пером… — озвався Теренс і взяв Діка під руку. — Ходімо, друже, вам треба покріпитись чаркою. Я вас доведу.

— Та ні, вже все гаразд, — усміхнувся Дік, труснувши плечима і випростуючись. — Мене тільки зразу приголомшило. Я ж був певнісінький, що Джеремі викрутиться. Але пеони перейняли його й ще двох інженерів з ним. Вони відбивались одчайдушно — засіли під скелею й цілу добу стримували півтисячну зграю. А тоді мексіканці закидали їх згори динамітом. Ну що ж, раз живемо на світі, раз і вмирати… Справді, Теренсе, ходімо вип’ємо.

Ступивши кілька кроків, він озирнувся й гукнув через плече:

— Тільки не скисайте! Веселіться далі, зараз я вернусь і сфотографую вас. Розставляй усіх, Ернестіно, та гляди вибери місце, де найсвітліше.

В другому кінці вітальні Теренс, натиснувши кнопку, відчинив схованого в стіні буфета й вийняв келихи, а Дік тим часом увімкнув настінну лампочку й почав розглядати своє обличчя в дзеркальці, що було зсередини буфетних дверцят.

— Тепер усе гаразд, нічого не видно, — сказав він.

— Авжеж, то лиш миттєва тінь набігла, — погодився Теренс, наливаючи в келихи віскі.— Врешті, хто не має права зажуритись, утративши давнього друга?

Вони цокнулись і мовчки випили.

— Ще одну, — попросив Дік і простиг свого келиха.

— Скажете, коли годі,— попередив ірландець і почав наливати, незворушними очима стежачи, як підіймається в келиху рівень віскі.

Дік діждався, поки стало півкелиха.

Знов вони цокнулись і мовчки випили, дивлячись один одному в вічі, і Дік був вдячний Теренсові за ту безмежну відданість, що світилась в очах у нього.

Тим часом посеред зали Ернестіна галасливо розставляла охочих сфотографуватись, а сама намагалась по обличчях Лоті, Поли й Грейма здогадатися, що ж таке скоїлось, бо вона відчувала: щось тут не гаразд. «Чому Лоті так відразу глянула запитливо на Грейма й Полу?» — питала вона себе. І з Полою щось діється недобре. Її щось мучить, тривожить, але не так, як мала б схвилювати звістка про Брекстонову смерть. По Греймові Ернестіна не могла завважити нічого. Він здавався такий, як завжди, — жартував, смішив до нестями міс Максвел та місіс Вотсон.

Пола справді була стривожена. Що сталося? Чому Дік збрехав? Він же знав про Брекстонову смерть уже два дні. Та й не бачила вона ніколи, щоб звістка про чиюсь смерть приголомшила його так. Може, він просто перепив? За дванадцять років їхнього подружнього життя вона кілька разів бачила його п’яного. Але нічого такого, як оце, з ним не бувало — тільки очі йому червоніли та язик розв’язувався; він плів усякі кумедні небилиці та співав свої пісеньки-експромти. Може, він заливав свою гризоту вдвох із залізноголовим Теренсом у більярдній? Адже вона якраз перед вечерею застала їх усіх там. Та справжня причина Дікового хвилювання їй навіть на думку не спала — хоч би тому, що не в його натурі було вистежувати будь-кого.

За хвильку він уже вернувся, щиро сміючись із якогось Теренсового жарту, підкликав рукою Грейма й попросив ірландця повторити свій дотеп. А коли всі троє насміялись, заходився біля «фотоапарата». З нього вискочив здоровезний удав, декотрі з жінок вереснули по-справжньому перелякано, тоді всі зареготали, й тяжке враження від сумної звістки розвіялося зовсім. Далі Дік запропонував нову гру — носити земляні горіхи.

Гра була така: хто за п’ять хвилин зуміє перенести більше горіхів на лезі столового ножа зі стільця на стілець, на відстань кільканадцять кроків. Показавши, як це робити, Дік вибрав собі за партнерку Полу й викликав на змагання весь світ узагалі й вікенбержців та «мудреців з мадронового гаю» зокрема. Чимало коробок цукерків ставилося в заклад; кінець кінцем виграли Дік з Полою, а друге місце посіли Грейм з Ернестіною. Від Діка почали вимагати промови, тоді зажадали пісні про горіхи. Дік погодився й заспівав, по-індіянському пританцьовуючи на рівних ногах і приляскуючи в такт долонями по стегнах:

— Я Дік Форест, син Річарда Щасливця, сина Джонатана Пуританина, сина Джона, моряка, як і його батько Альберт, син Мортімера, пірата, що скінчив життя на шибениці, в кайданах, бездітним.