І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
Гнів, подив, сум’яття промайнули у Мартиних очах, затремтіли високі, шовковистою травицею встелені брови. Та відразу ж звела їх у пряменький шнурочок і, відчайдушно пострілюючи очима, низенько вклонилася, аж коси торкнулися долівки:
— Здрастуй, мій голубе, здрастуй! Спасибі ж тобі, що не забув, завітав до моєї убогої хати! Та чого ж стоїш? Бери мерщій кочергу та й скач, Васильку, до мене: я вже тебе і без калача пригорну та поцілую!..
Ганжа тільки бровою повів — парубків так і видуло з хати! А дівчата шамоть-шамоть та за ними! І всі оті п’яні веселощі потяглися услід — сумовитою, осиротілою пусткою враз дихнула удовина оселя.
І Марта вже не посміхається; якийсь здогад, якесь боязке сподіваннячко зарожевіло в її очах, трепетно лягло на вуста.
Кинула чарку, пожбурила віхоть, метнулась за ковдрою та й давай завішувати вікно.
— Що ти робиш, Марто?
— Я зараз, Васильку… Зараз…
І дрож б’є її тіло. І тремтять, не слухаються її руки: ковдра зсувається та й зсувається із вікна — не зависа на цвяшках.
— Облиш оте, Марто. Не за тим я прийшов.
Мартині руки зламано опадають донизу. Сповзають по лутках долонями, хочуть затриматись, та не можуть. І вже з тихим шелестом лягає їй під ноги ковдра, стелиться зів’ялим, прибитим памороззю листком. Обертається повільно, наче зі сну вириваючись, обличчя її вже не пашить радісно-чекальним вогнем, випаленою тугою повняться очі. Отим попільцем, що присипле, пригасить яку завгодно жарину.
— Так чого ж ти прийшов? — І голос у неї вже не дзвінкий, а охриплий, посірілий, змучений.
— Хочу поговорити з тобою серйозно. Тільки не знаю, чи вдасться…
— Чого ж?
— Бо ти п’яна, Марто.
— А тобі це диво, Васильку? — запитує Марта, підступаючи до нього. — За ці три роки міг би і звикнути. То п’яна од щастя була, тепер — од горя.
— Я серйозно, Марто, — перебива Ганжа.
Та Марта раптом обхоплює його за шию гарячими, мовби з вогню вихопленими, руками, тулиться жагучим, зголоднілим тілом, тягнеться очима до його очей, губами до його губів, шепоче, немов у забутті:
— Васильку, любий, хороший… Кинь її, кинь! Що ти знайшов у ній? Чим вона тебе приворожила? Та чи вона тебе так полюбить, так приголубить, як я?..
Застуканий зненацька, Василь одриває, розводить їй руки, вивільняється з обіймів:
— Марто, облиш! Марто!..
Аж тоді, як одступив до порога, ще й надів картуза, наче картуз отой мав захистити од молодиці, лишень тоді трохи отямилась Марта.
— Не хочеш… А я, дурна, все надіялась. Чекала… Думала: прийдеш…
— Бачиш, прийшов, — невесело мовив Ганжа.
— Краще б ти й не приходив!
— Я б, Марто, і не приходив — сама в тому винна.
— Я винна?! Я?
— Марто, чи не пора тобі вже одуматись? Навіщо ти робиш із себе посміховисько на все село?
— А яке мені діло до села?
— Сором, Марто, таке витворяти!
— А що мені, черницею жити? Сам пристроївся, а мене — в монастир?!
— Хоч на дітей своїх оглянься, Марто. Як вони про тебе думатимуть, коли виростуть?
— Зась тобі до моїх дітей! Наплоди собі з отією стриженою та й нянькайся з ними, а я своїм сама раду дам!
— Послухайся доброго слова: схаменись, поки не пізно.
— Схаменутись?.. І не подумаю! Всю себе за димом розвію! Всю!.. В горілці втоплюся! В любощах задушуся! А тоді — пропадай усе пропадом!..
Не вдалася серйозна розмова із Мартою. Почалася з крику — криком скінчилася. Хряснув Ганжа спересердя дверима та й подався з двору.
А все ж відвідини не минули безслідно: після того Марту не бачили більше коло сільбуду. Даремно прокрадалися парубки на завмерле подвір’я, стукали в неосвітлені вікна: ніхто не озивався, не одчиняв поспіхом двері, не стрічав бентежним смішком.
Згодом селом поповз поголос: Марта злигалася з Івасютами.
Пішла на хутір Іваськи, незвана, некликана, довго стояла біля воріт, аж поки на собачий гавкіт вийшов Іван. Придивився, впізнав, пішов непоквапом, гримнувши по дорозі на пса.
— Добридень, Іване!
— Здра… — озвався Іван, дивлячись мимо Марти у степ. — Чого вам?
— Батько дома?
— Та дома.
— То, може, ти хоч у двір пустиш? Чи отак і стоятимемо до самого вечора?
Іван неохоче відчинив хвіртку.
— Заждіть, я собаку притримаю… Та цить ти, дияволе!
Лукава усмішка на мить ворухнула Мартині вуста: догадувалась, чому Іван так непривітно її зустріча. Та що ж подієш, Іванку: всім не вгодиш, на всіх не настачишся! Вона опасливо обходить рудого чорта, що аж харчить, видираючись з Іванових рук, швиденько прослизає у сіни. Аж тут відчуває себе в безпеці і, не чекаючи на Йвана, відчиня хатні двері: