І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
— Ану, сідай, дорогий гостю! — І в іншу кімнату, в напіввідчинені двері: — Мамо, а дайте нам щось перекусити! — А тоді вже до невидимої Олесі: — Жінко, тягни оту пляшку, що учора від мене сховала!
«Командує, як у себе в міліції. Ох, гріхи наші, гріхи! — нищечком хреститься Оксен та й сідає до столу, наче під шибеницю. — Пом’яни, господи, царя Давида і всю кротость його!..»
Несучи сковороду з яєчнею, зайшла Танина мати. Вона звично постогнувала, трясла сивою головою, човгала опухлими, налитими важкою водою ногами.
— Ох!.. Ох!.. Доброго здоров’я, Оксене!
Той швиденько схопився, шанобливо припав до набряклої, аж синьої, руки, запитав, як у мами здоров’я.
— Яке там здоров’я! Одвернувся од мене бог, не забирає до себе… Ох… Ох…
Та й почовгала геть. Про Таню ж — ані слова.
Вскочила розчервоніла Олеся, освітила брата ласкавим усміхом, поставила на стіл літрову пляшку з горілкою, дві пузаті чарки. І теж — ні згадки про Таню! Наче її тут і не було. Немов її тут і не знають.
Оксен сидить болісно напружений, прислухається, жде: ось-ось залунають поспішливі кроки дружини, — завжди ж ішла, наче кудись запізнювалась, — поглядає то на одні двері, то на другі, а Федько вже наливає чарки:
— Твоє здоров’я, друзяко!
— То, може, й Олесі налийте, — оглядається безпорадно Оксен. — Та й… Таню покличте…
— Е, що бабів сюди кликати: тільки харч переводити! — заперечив Федько. — Та пий, не принюхуйся: вона не отруєна!
Хоч не хоч, а треба пити.
Гаряче потекло по жилах, зашуміло в голові, хистким туманцем огорнулися всі речі. А Федько вже наливає по другій, бо хто після першої закушує, того колись посилали овечі бурубашки гризти.
Оксен уже не відмовлявся: знав, що нічого не поможе. Покірно випив і другу, ухопив виделку, став наминати яєчню, ловити зарум’янені шматочки сала: більше смерті боявся сп’яніти: що ж тоді робитиме, як вийде Таня?
Але Таня не появлялася. Замість неї Федько обіймає Оксена за плечі, нахиляє до нього червоне обличчя:
— Ось послухай, братухо, що я тобі пораджу: плюнь ти на Таньку!
— Як плюнути? Що ви таке кажете, Федоре!
— А отак! — плюнув Федько на підлогу та й розтер підошвою. — Плюнь, розітри і забудь! Не для тебе вона.
— Як не для мене? — пробує визволитись із Федькових обіймів Оксен. — Коли вона мені богом дана…
— Е, яким там богом! Хіба бог жінок дає? Чорт, а не бог нам їх присватує. Та й не таку тобі жінку треба, Оксене. Ти «Декамерона» читав?
— Як не таку? — аж стогне Оксен. — Що ви таке кажете, Федоре!
— Є така розумна книга «Де-ка-ме-рон», — товче своє Федір. — Щитай, як біблія. Так там описано, яка тобі жінка підійде до пари. Щоб ніч переспав, а на ранок хвоста причепив та і в плуга. На ніч — жінка, на день — кобила…
— Свят, свят, свят, — хреститься перелякано Оксен на оті нечестиві слова.
— І не жди, й не надійся: вона не вийде до тебе. Так що забудь, чоловіче, й доріжку до неї…
Аж тепер дійшло до Оксена, чому така розгублена була Олеся, чому уникала стрічатися з ним поглядом Танина мати. Пекучою отрутою розлилася по тілу випита горілка, здушила, скрутила так, що ні дихнути, ні застогнати.
— Та чого ти так побілів? — аж злякався Федько. — Може, вип’єш води?.. Олесю, подай-но води!
Оксен робить такий жест, наче відштовхує невидимий кухоль: бог із нею, із вашою водою! Спасибі, вгостили… Так пригостили, що й світ став немилий!
— Знацця, не хоче виходити?
— Не хоче, братухо…
Щосили стримуючи сльози, що накипали на очі, ображено запитав:
— То, може, хоч Андрійка покажете? Хоч рідного сина…
— Нема, братухо, й Андрійка, — скрушно розводить руками Світличний. — Як побачила тебе у вікно, як ухопила на руки дитину: ти в одні двері, а вона — в другі. Подалася кудись у місто — шукай тепер вітра в полі!
— Що ж, спасибі й на цьому…
Оксен хоче звестися — відмовляють ноги. Чи то пересидів, чи горілка ударила, тільки стали вони, мов дерев’яні: тремтять, зламуються у колінах, не хочуть нести хазяїна.
— А ти посидь, посидь… — вмовляє його Федько. — Ось вип’ємо ще по одній, погладимо дорогу. Та не побивайся за нею: їй-бо, жінки й понюшки не варті!..
Оксен врешті знаходить у собі сили відірватись од столу. Дякує за хліб-сіль, за ласку.
— Братику, ви ж приїжджайте, не забувайте… Коли ми ще побачимось, братику?.. — тихо плаче Олеся.
«На тому світі, сестро», — хотів відповісти Оксен, бо знав, що більше й ноги його не буде в оцій хаті. Та стримався, тремтячими руками надіваючи картуза, відказав: