І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
І перед очима, як жива, — Таня. В старенькому, приношеному платті, така, якою щодня її бачив.
Коли довідався про втечу, вирішив: не поїде! Не проситиме, не кланятиметься, пішла — хай іде. Схаменеться, та пізно буде! Вірив: бог не простить їй гріховного вчинку, покарає за ганьбу, за біль, за підступність. І тоді вона сама прийде на хутір, упокорена, зламана, упаде йому в ноги: «Чоловіче, прости!» — «Бог простить, а я на тебе серця не маю, — відповість тоді він та й підніме Таню із землі.— Хто без гріха, той хай кине у тебе камінь. Я ж тебе, Таню, не осуджую». Розчавлена, вбита його добротою, схилиться Таня, не сміючи глянути на нього, стрітись очима. І нестиме велику провину свою аж до могили…
Отакі солодкі серцю картини приходили не раз Оксенові, та від Тані — ні слуху ні духу. Пішла і ніби викинула із своєї пам’яті і хутір, і чоловіка. Два тижні чекав дружину Оксен, а на третій не витримав: запріг ізранку Мушку, сів на бричку.
— Тату, куди? — вибіг з хати Іван.
— В Хоролівку, — ховаючи од сина очі, відповів Оксен.
— Ми ж збирались до млина ниньки їхати: хліба ж удома немає!
— Поїдемо завтра: я до вечора повернусь, — та лясь по Мушці батогом, наче тікав од сина.
Всю дорогу думав про Таню. І чим ближче під’їжджав до Хоролівки, тим більше хвилювався: не знав, що скаже дружині, як зустрінуться. Як її переконати, ублагати повернутись додому. Адже без неї йому й життя — не життя.
«Якщо в тебе, Таню, ще лишилася хоч крихітка жалю до мене… Бо чим я завинив перед тобою? Нічого ж для тебе не жалів… Ох, Таню, Таню, не маєш ти бога у серці!..»
Оселя Світличних зустріла його освітленими вікнами, новими штахетами: видно було, що люди тут жили — не дуже журились. Оксенові аж образливо стало за ошатливий цей вид: згадав свою запущену хату. Зупинився біля воріт, зліз із брички, не родичем — чужим-чужаницею постукав у ворота: вийди, Таню, та відчини, якщо не забула!
Однак не Таня вийшла зустрічати гостя. Вискочила сестра на ганок. Впізнала, ахнула, побігла до нього:
— Братику! Братику!..
Оксенові в серце ударив отой вигук, пронесений Олесею з дитинства. З того дня, коли стояла замерзлим журавликом біля колодязя, виглядаючи його ласки. І він одразу ж простив сестрі й Федька, й утечу, і всю ганьбу, що звалилася потім на нього. Простив, обійняв, провів пестливо рукою по схиленій білявій голівці.
— Як ви, братику, подалися! — жалісливо мовила Олеся, дивлячись на Оксена повними усміху й сліз очима.
— Від чого ж мені, сестро, молодіти, — відповів гірко Оксен. — Кидають мене, як стару собаку. Кому він потрібен… Одгавкав своє…
Олеся й на себе прийняла той докір: опустила очі, знітилась.
— Удома… Таня? — запитав нарешті Оксен.
— Вдома, братику.
— То, може, покличеш?
Олеся чогось мнеться, нерішуче поглядає на брата.
— Так, може, ви до хати зайдете? — врешті говорить вона. — Я ворота зараз одчиню.
— Не треба. Хай Таня вийде: вона, як захоче, то й ворота одчинить…
Олеся потупцялася, потупцялася та й пішла до хати.
Тані довго не було. Оксенові вже аж ноги заболіли стояти, коли широко відчинилися двері й вийшов Федір.
— A-а, зятьок дорогий! Що ж ти стоїш, як засватаний?
От кому ні печалі, ні сліз! І роки не в роки. Такий же, як і був, анітрохи не змінився: грає на всю щоку рум’янцем, світить веселими зубами з-під лискучих вусів. Підійшов, розчинив поширше ворота, став ізбоку намальованою цяцею: сатинова сорочка як не трісне на грудях, нове галіфе із синьої діагоналі, чорними дзеркалами хромові чоботи, чорна парубоцька чуприна, чорні веселі очі під зовсім уже чорнющими широкими та густими бровами. А губи, соковиті, червоні, так і лізуть ув очі, так і просяться до поцілунку!
— Я до Тані… — почав був Оксен, та хіба ж можна у чомусь перебалакати Федька!
— А ми що, не родичі?.. Ну, здоров, здоров, давай твою натруджену руку! — та лясь щосили долонею об Оксенову. Ну, їй-богу ж, циган на ярмарку, що торгує коня!
Ще й обійняв — дихнув на Оксена отим, що після нього доброму християнинові завжди закусити охота.
— Заходь, брате, заводь свою шкапу!
Що лишилося робити Оксенові? Не сваритися ж із оцим баламутою! Розпрігши Мушку, зайшов до хати. Ще на порозі зняв картуза, пошукав очима ікони, але ікон не було. Натомість із великого портрета сердито дивилася на нього якась бородата людина.
Оксенові аж моторошно стало, він уже й не радий, що зайшов, він би й повернув швиденько надвір та там діждався б дружини, так Федько ж не одступається: бере за лікоть та й тягне до столу.