І будуть люди

Таня сама була здивована тим, як спокійно вимовила оці слова.

— Ти?! — Вражений Оксен повернувся до Тані, все ще, видно, не вірячи почутому. — Ти вирізала?

— Я.

Він обводить поглядом присутніх, наче кличе їх у свідки. Закликає у свідки й богів та святих, що зараз всі на його боці й осудливо, гнівно, невмолимо печуть Таню ненависними поглядами.

— Навіщо ти це зробила?

В Оксенових очах — суворість, гнів. І Таня, відчуваючи за собою провину, враз наче меншає.

— Я… Мені потрібно було… — белькоче вона, боячись, що Оксен її зараз ударить. — Я писала літери для Ганниних дітей…

— Ти підняла руку на бога! — вигукує Оксен. Він раптово блідне і, розмахнувшись, щосили б’є важкою долонею Таню по щоці.

Іскри посипалися Тані з очей, дзвін розколов навпіл голову! Вона відлетіла набік, вдарилася плечем об стіну, ледь втрималась на ногах. Ухопилася за щоку рукою, наче боялася, що лице в неї зараз спалахне, безтямно дивилася на Оксена, який стояв, важко дихаючи. І тут серед мертвої тиші їй ударив у серце відчайдушний дитячий крик:

— Ой мамонько!..

Андрійко підбіг до неї, обхопив рученятами її коліна, припав личком до спідниці. До Тані поволі верталася свідомість. Одірвала руку од щоки, що горіла вогнем, нахилилася, взяла сина на руки, мовчки вийшла через сіни в іншу кімнату. Тільки тут, на самоті із самою собою, дала волю сльозам. Ходила з кутка в куток, зацитькувала Андрійка, а сльози лилися й лилися. Важкі, пекучі, образливі.

Щока боліла все дужче і дужче, та ще більше боліло їй те, як він посмів ударити. І ще більше боліло оте, як вона стояла перед ним і щось белькотіла, намагаючись виправдатись. Боже, як вона ненавиділа зараз себе за оте боягузтво!..

В той вечір вона вперше не лягла в одну постіль із чоловіком. До кімнати заходив Альошка, тихенько, не дивлячись на мачуху, передавав:

— Казали тато, щоб ви йшли уже спати.

— Передай татові, що я нікуди звідси не піду.

Альошка постояв-постояв та й вийшов.

За якийсь час знов одчинилися двері — на порозі виріс Іван:

— Йдіть уже до тієї хати, а ми з Альошкою будем тут стелитись…

— Залиште мене в спокої,— сказала Таня, з ненавистю дивлячись на Йвана. — Ви що, мало іще потерзали мене?

— Хто вас терзає!

— Я буду спати тут… А якщо вам і цього місця жалко, то я візьму Андрійка і піду на село…

Іван здвигнув плечима, вийшов геть.

Другого дня, скориставшись тим, що Оксен поїхав із синами у поле, позбирала свій та Андрійків одяг, ув’язала в ряднину. Тоді сіла до столу, похапцем написала записку Оксенові. Хай не жде її, хай залишить в спокої — вона нізащо не повернеться до нього. Нізащо!.. Залишає його тому, що не може більше з ним жити. Бо ніколи не любила його, не любить та й не полюбить…

Вже за ворітьми згадала, що кинула відчиненими двері в хату. Хотіла було вернутися, зачинити, але передумала: їй тепер все одно. Чужа хата, чужий двір, чуже раз і назавжди відкраяне життя: що їй до нього! Отак із вузлом за плечима, тримаючи Андрійка за руку, прийшла до Соловейків просити, щоб одвезли в Хоролівку. Стала на порозі, вже й не рада, що зайшла: за столом поміж Ониськом та Ганною сиділа товаришка Ольга.