І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
Ганжа ж усе ходить та й ходить — чавить риплячі дошки. Думає про Марту, про оті її вибрики, що лихоманять село та й йому не приносять спокою. І хоч злостився на Марту, не міг не відчувати і власної провини. Бо навряд чи поводила б вона себе отак, коли б не оті його походеньки.
Тут, брате, кайся не кайся, шкодуй не шкодуй, а все одно не поробиш нічого! Бо вмів із гірки спускатися, вмій тепер і саночки на ту гору тягати. І Ганжа, насунувши на лоба картуза, іде до сільбуду — на розмову із Мартою.
Але Марти вже там нема.
Віддуденів бубон, відцигикала скрипка, осіла пилюка на витоптаному майданчикові, і баба Наталка, яка сторожує і в школі, і в сільбуді, зачиня вже двері та навішує великий, в півпуда, замчище.
— Ви, бабо, хоча б лушпиння попідмітали, — зауважує Ганжа, розгрібаючи носком налузану шкаралущу. — Бо скоро вже й сільбуду з-за оцієї гори не видно буде.
— А я його лускала? — огризнулася баба Наталка. Гримотіла замком, що все не хотів замикатися, проклинала: — Та виси, щоб ти у пеклі повиснув!..
— Лускали не лускали, а підмітати треба, — вів своє Ганжа. — Гроші ж, не бійсь, справно берете…
Тут уже баба зовсім не витримує: кида на землю замок, повертає до Ганжі посічене сердитою сокиркою обличчя:
— Беру, та не за те, щоб за твоєю біснуватою Мартою сміття підмітати! Сам за нею мети!
— Вас, бабо, у труні понесуть, і то язик теліпатиметься…
— А дзуськи тобі до мого язика! Не діждешся, сучий сину, мене хоронити: я за твоєю труною гопки поскачу!
— Та хто вас хоронить! — відбивався Ганжа, не радий, що й зв’язався з старою.
«І надала ж мене лиха година згадати про сміття, бодай воно погоріло! Не хватало мені ще цієї сварки: їй же їсти не дай — дай тільки з кимось полаятись!» Недаремно ж у селі кажуть, що такої клятущої баби ще й земля не родила. Недаремно хтось, скуштувавши бабиних прокльонів, заповів боятися бога, чорта і баби Наталки. А інший підправив: боятися треба спершу баби Наталки, а тоді уже бога і чорта. «Ні, таки не везе мені сьогодні, та й квит, — з похмурою приреченістю думає Ганжа. — Мало із Мартою клопоту, так на тобі на додачу ще й цю відьму! Іч, лящить! Завелася, либонь, до самого ранку…»
Хоч і відійшов Ганжа за добрі гони, а в’їдливий бабин голос і сюди долітає розлюченим виляском.
«А може, не йти сьогодні до Марти? Якось іншим разом… Десь при нагоді, зустрівшись, сказати, усовістити, умовити… Може, й сама одумається, переказиться та й затихне. І не буде кожен сопляк виймать нею очі, вичитувати, наче малому… Тільки ні, не одумається! Тож краще відбути одразу…»
Мартину хату видно іздалеку: світить весело вікнами, запрошує гостинно до двору. Ще й ворота навстіж: не зачиняються, мабуть, ні вдень ні вночі. Та й нащо їх тепер зачиняти? Кого стерегтися, від кого ховатися? Вільний птах тепер Марта: кого захоче, того й приголубить, кого уподобає, з тим і ночує.
Ганжа як одчинив двері, так і застиг на порозі: крик, регіт, аж у вухах лящить! Марта забрала з собою чи не всіх парубків та дівчат, що товклися біля клубу, та й приволокла до себе додому. Стоїть посеред хати, розчервоніла, з по-дівочому спущеними косами, в одній руці — чарка з горілкою, а в другій — квач, наквацьований дьогтем. Перед нею звисає із сволока на суровій нитці великий калач, звисає так, щоб нелегко було його ротом дістати. Беруть по черзі парубки кочергу, осідлують, буцім коня, та й скачуть до калача — пробують ухопить його зубами, одкусить хоч шматочок. Дістав — твоє щастя: пий чарку горілки, цілуй захмелілу молодицю в гарячі вуста, а не дістанеш — не прогнівайся, підставляй свою пику! І під регіт, під виск наквацьовує Марта невдаху так, що біліють тільки очі та зуби.
Гамір поволі вщухав: помітили Ганжу.
Ось котрась із дівчат повернулась, писнула наляканою мишею. Он уже й хлопці, побачивши голову, швиденько кидають на долівку цигарки, чавлять їх каблуками. А який сидів, обіймаючи любку за стан, враз відсмикував руку та й ховав її до кишені: і я — не я, і рука, як бачите, не моя! Ось уже й парубок, що саме їхав до калача, осідлавши рогач, застиг розкарякою. Так, немов не Ганжа — сам нечистий появився у дверях, і дерев’яний кінь вирвався йому з рук та й ударився залізною головою об тверду, затанцьовану, вгуцану долівку. Ось уже й сама Марта, вражена несподіваною тишею, повертається до дверей та й стрічається поглядом із Василем.
— Добридень у хату! — вітається хмуро Ганжа.