І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
— Доброго здоровлячка! Хліб та сіль!
Бо там саме підвечерювали: чистили круто заварені крашанки, тикали в сіль, непоспіхом несли до рота. Оксен їв із таким виглядом, що важко було довідатися, подобається йому ота їжа чи ні. На Альощиному ж обличчі гуляла неприхована відраза: відколи мачуха залишила хутір, крашанки стали основною поживою Івасют. Наварювали відразу сотню, не менше, щоб не возитися щодня біля печі, давилися перевареними, синюшними крашанками вранці, в обід і увечері, й Альошці здавалося, що він отак з крашанкою у роті й помре.
Забачивши Марту, Оксен відклав надкушену крашанку, привітно відповів:
— Доброго, Марто, і вам! Сідайте до столу!
— Дякую, я не голодна, — запишалася Марта.
— То посидьте хоч так: в ногах правди немає.
Марта тернула по лаві рукою, примостилася на краєчку, щоб не прим’яти спідницю.
— То ви довечерюйте, я посидю. У мене не горить.
— Яка там, Марто, вечеря! — мовив скрушно Оксен. — Оце, як бачите, нема жінки у хаті, то й приготувати нікому. Як пішла од нас господиня… За які гріхи, господи…
За час, що минув з того дня, коли Таня покинула хутір, невпізнанно змінився Оксен: згорбився, постарів, ще більше посивів, полиневою гіркотою наповнились очі. Наче Таня, збираючись, ув’язала у вузол і рештки його молодості та й занесла із собою.
«О-хо-хо! — зітхає про себе Марта. — Бач, як скрутило людину! Видать, таки любив… Авжеж, любив… А ти не любила?..» І глузливою маною перед очима — Василь. Марта аж головою струснула, проганяючи лиху ту личину. А Оксен, дожувавши їжу, обтер долонею вуса, перехрестився до образів, запитав:
— Так що вас, Марто, до нас привело?
— Привела біда моя, дядьку Оксене. Самі знаєте, як одинокій жінці живеться: кому тільки не ліньки, той і глумиться…
— Бога, бога забуваємо, — хита головою Оксен.
А тут іще поле треба орати…
— Ну, про це вже вам нічого бідкатись, Марто, — діткнув молодицю Оксен. — Ви ж у ТОЗі!
— А нехай він згорить, той ТОЗ! — так і вибухнула Марта. — Щоб він у прірву провалився! Вмиратиму, а не піду до них кланятись! І ноги їхньої на моєму полі не буде!
Оксен добре знає, чия рука розпалила той гнів. Догадувався також, що привело Марту до нього. Однак мовчав — чекав, поки вона скаже сама.
— То я оце й прийшла до вас, дядьку Оксене, — вже іншим, спокійнішим голосом продовжує Марта.
— Спасибі, що не погордувала, гостям завжди раді,— гне свою лінію Оксен. — Тільки я ніяк не збагну, чим можу допомогти.
— Зоріть мені поле, дядьку Оксене. А я вже якось вам віддячу!
— Що ти! Що ти!.. — аж руками замахав Оксен. — Мені й так он за Остапове очі виймають. Пожалів, бач, людину, на поміч прийшов, а що з того вийшло? Що в Остапа заробив — усе віддав, та ще й зверх того накинули… Тепер, Марто, такі часи, що за твоє добре серце з тебе ж і шкуру здеруть…
— Так то ж ви брали в оренду, а ми з вами по добрій згоді. Та хай лишень спробують, я їм очі повидираю!
«А повидирає! — поглядає на молодицю Оксен. — Це така, що попадись під гарячу руку — й онукам закажеш!.. Та й Ганжа не стане чіплятися: побоїться зайвого поголосу».
Однак не каже поки що Марті нічого певного. За останні роки навчився Оксен обережності: сім разів міряти, раз одрізати.
— Ви, Марто, завтра зайдіть. А я ще з синами пораюся та тоді вже й скажу.
— Завтра, то й завтра, — погоджується Марта. — Тіки ви, дядьку Оксене, не бійтесь: я ще нікого не підводила.
Повеселіла, звелася, обвела поглядом хату: боже правий, що робиться! Неметено, неприбрано, все жужмом, все накидом — аж голосить за хазяйкою! В Марти так і засвербіли долоні за віником, за ганчіркою, за віхтем.
— А що я вам, дядьку, скажу: прийду я до вас завтра уранці. Згодитесь чи не згодитесь, а я дам якийсь лад у вашій хаті.
«Отак воно: чужі люди жаліють, а свої одвертаються. Ех, Таню, Таню, не побоялась ти бога! А бог усе бачить, не забуває нічого…»
Провів Марту аж до воріт і, коли вона вийшла із двору, гукнув їй услід:
— Почекайте-но, Марто!
Кинувся підтюпцем у сад, нарвав у картуз зимового сорту яблук (не падалиць, не червивих, із гілок обривав, вибирав щонайкращі), поніс молодиці:
— А підставляйте-но пелену! — Та й витрусив усі до одного. — Оце вашим діткам гостинець!
Перед сном же молився довго і палко. Благав бога, аби знову прихилив своє серце до нього, аз недостойного, не одвернувся в тяжку хвилину. Ліг у холодну, осиротілу постіль і довго не міг заснути: все думав про невірну дружину. Розтруїла, роз’ятрила ж бо Марта, сама того не бажаючи, ще як слід не загоєну рану. І ось воно і болить, і пече, і стискає за горло: «Чужі жінки жаліють, а своя…»