І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
Добре, дуже добре знали в селі, звідки у Марти отака ненависть до місцевої влади, хто посіяв зерно, що із нього виросла несподівана Мартина приязнь до куркульського роду. Знали, хто заварив оту кашу. Таким крутим окропом заправив, що тепер не втямиш, як її і їсти: губи попечеш, піднебіння обвариш, як піднесеш ложку до рота! Бо не така Марта молодиця, щоб забувати образи. Не із тих вона жіночок, що покірно зносять усі штурхани та потиличники злої розлучниці-долі. Не із того тіста замішана!
«Подивимося, Василю, чиє буде зверху! Тільки не діждетеся більше із отією стриженою хвойдою моїх сліз, не порадуєтесь!.. Потужила, поплакала — годі! Хай вороги мої сльозами та кров’ю спливають, побачивши, як я вмію ударити журбою об землю!»
І закружляла, завихрилася Марта в невеселих, чадних веселощах. Мало не щовечора, будень не будень, одягала празникове, напинала дівочу барвисту хустку, взувала червоні чобітки на мідних підківках та й ішла до сіль-буду дурманити парубкам голови, одбивати у дівчат їхніх суджених-вуджених. Ішла непоспіхом вулицею, лузала непоквапливо насіння, грала бровами і стегнами, посміхалася подумки із молодиць та старших жінок, що аж на тинах зависали, аж зеленіли од люті та плювались услід:
— Тьху, тьху!.. І ще раз тьху, маро, безсоромнице! Щоб тобі ноги покорчило! Та бодай тобі цицьки повсихали!.. А ти чого баньки свої вилупив та слину ротом пускаєш? — Це вже до чоловіка, що як забачив Марту, то й став стовпом серед двору. — Подивись мені, подивись, я тобі й очі повиймаю!..
А Марта іде, Марта наче нічого й не чує: напускає солодкого дурману не тільки на статечних чоловіків, а й на парубків, що і собі поспішають до сільбуду, де вже вигупує бубон і заливається скрипка і де не знає, що його й діяти, рознещасний Володька. Не стріляти ж у кляту молодицю з отієї при боці привішеної зброї, що дістав у подарунок од Світличного! Вже пробував і умовляти, і совістити, щоб не зманювала хлопців на слизькеньку доріжку, на хисткенькі місточки. Пригрозив навіть раз, що спровадить у холодну, так хіба ж отаку кобиляку чимось налякаєш! Стала навпроти Володьки, взялася руками у боки, випнула тугі груди, аж затріщала тонка празникова сорочка.
— У холодну?.. Та хіба ти, Володю, до моєї хати доріжки не знайдеш, якщо тобі уже так горить ізі мною поспати?
— Га-га-га-га!.. — зайшлись парубки.
А на Володьку наче хто хлюпнув окропом: аж сльози виступили на очах від ненависті до безсоромної молодиці! Обернувся, пішов у сільбуд і більше те було схоже на втечу, аніж на почесний відступ. А Марті ще й мало цього, Марта гукала услід:
— А не знаєш, то розпитай у Ганжі: він, відай, і з зав’язаними очима до мене утрапить!..
Того ж вечора, діждавшись, поки всі розійдуться, Володька сердито бовкнув:
— Наробили ви, дядьку Василю!
— Що там таке?
— А те, що Марта Лисючка проходу нам теперечки не дає! Скоро отут із-за неї місця не буде!
— Що вона робить? — по паузі запитав Ганжа; цегляні плями лягали повільно на засмаглі, як у цигана, щоки.
— А ви наче й не знаєте! — рубав святу правду Володька. — Баламутить усіх парубків, поводить себе так соромітно, що й дивитися гидко! Через неї до сільбуду вже й підступитись не можна…
— То вже, Володю, більше твій клопіт, той сільбуд… — почав був Ганжа, але Володя випалив прямо в очі:
— А сьогодні знаєте, що вона про вас кричала? При всьому селі… при всіх людях… Що ви і з зав’язаними очима до неї втрапите. Наївсь я із-за вас сорому, дядьку Василю!
— Ну, ти от що! Ти говори, та не заговорюйся! — скипів зовсім Ганжа.
Звівся, підійшов до вікна. Чомусь захотілося вдарити щосили по рамі, висадити її геть, може, тоді не стискала б горло гаряча задуха. Боячись, що не витримає, справді ударить, відступив, походив, порипуючи сердито дошками підлоги, глянув на Володьку, що стояв, ображено суплячись.
— Ну, от що: пробач. В мене, хлопче, теж отут не із каменю…
— Я що… Мені що… — забубонів Володя, все ще не дивлячись на дядька Василя: йому вже і жалко Ганжу, але й не охолола образа на нього.
— Йди, Володю, а я щось придумаю, — просить Ганжа. — Та не носи важкого серця на мене, бо мені й без цього не з медом…
«А таки не з медом! — згоджується про себе Володя, виходячи із сільради. — Ще нічого, аби вони хоть нежонаті були. А то передадуть Ользі Іванівні, що про її чоловіка ота Лисючка патякає,— дістанеться їм на горіхи!»
За жодні скарби світу не помінявся б зараз місцем із дядьком Василем. І як добре, що у нього Марійка! Ласкава, покірлива дівчина, яка вже, мабуть, чекає на нього під клунею, куди він знайде доріжку найглухішої ночі. Місяць із неба зривайте, гасіть всі зірки, зав’язуйте очі, а він таки утрапить до неї!