Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
— Ще й післязавтра нехай! Чекатиму…
— Нехай. Коли не діждешся, рушай до Києва без мене, сам. Читай дорогою листи по корчмах, по базарах. Шануйся. Бережись. А поки я нині ходитиму, щоб до тебе хтось не прискіпався, спробуй трішки тут без мене… Покажи-но людям свої штуки на майдані. Хай до тебе звикають…
— А німці? Однокрилівці? Татари?
— Подивляться також… ще й грошики заплатять! — І, хвилинку помовчавши, Прудивус пригорнув худющого товариша ще раз і сказав: — Ходи здоров, пузанчику!
— Бувай, Тимоше! — відмовив Покиван і рушив од руїн корчми.
Поглянувши вслід худорлявому рухляреві, Прудивус гукнув до Песика:
— Ходімо, Ложечко!
— Гав-гав! — одмовив той, і вони вдвох подались шукати хату Олексія Ушакова.
Йому пушкар тоді показував з того берега, де стоїть його хата, але знайти її Прудивус чомусь не міг, ходив туди й сюди, щоразу натрапляючи на теплі пожарища.
— Де є хата Олексій Ушаков? — не забуваючи, що він є німець, спотворюючи та перекручуючи слова, спитав Прудивус у скандзюбленої бабусі, котра несла в біленькій хусточці якесь горнятко з молоком чи з медом.
Бабуся мовчки поглянула на рейтара, одвернулась, потім зненацька визвірилась:
— Сам же ти, іроде, спалив його хату сю ніч!
— Я?! — здивувався Прудивус, забувши про свій одяг.
— Ще й питає, пес поганий! — забалакала на весь голос бабуся. — Ти ж сам, псяюхо, вбив і жінку Олексієву! Ти вбив! Ти!
— Авдотью? — похолонувши, ахнув спудей.
Старенька десь пропала. А Прудивус, похиливши голову, так і лишився біля згарища і думав про гармаша, як той чекатиме від нього вісті, доброї чи лихої… А що ж він перекаже гармашеві! Запізнився…
Сльози навернулись на очі, і Тиміш Юренко вже ступив був, ідучи звідси геть, коли раптом Ложка стиха заскавулів, а потім і до Прудивуса долинув тонкий та дивовижний звук, заскімлило щось, наче заплакала дитина, і спудей, обминувши спалений причілок, побачив на почорнілій траві, поміж звугленими колодами, купу обгорілого лахміття.
Купа ворушилась, і щось у ній тихо та жалібно пищало.
Розгорнувши скоренько ганчір’я, уздрів Прудивус немовлятко, пригрудча запазушне, щойно, либонь, народжене, і з острахом невмілими руками взяв його, і така безпорадність засвітилась на Юренковім обличчі, аж дивитись був щирий жаль.
— Що ж нам робити? — спитав лицедій у Песика, який стурбовано заметушився круг нього. — Нести мале до Києва?
Ложка заперечливо гавкнув.
— Справді, далеко, — погодився Прудивус. — Та й куди ж я з ним подінусь в академії, з малим? — І здавалось лицедієві, начебто Песик співчутливо крекче.
Прудивус розгорнув дитя, аж воно було мокре-мокрісіньке.
Він витяг з торби рушника, вгорнув младенця, притулив до себе, а мале, зігрівшись трохи, вже й не кричало, а тільки скімлило й щось ловило охлялим ротиком, шукаючи, видно, материних грудей.
— Ходімо звідси, — пробурчав Прудивус і, йдучи по вулиці слідом за Ложкою, балакав з ним потихеньку, радився: — То куди ж нам?
Песик мовчав.
— Покинути маля комусь на хуторі?
Ложка мовчав.
— Що ж я потім скажу гармашеві? Батькові дитини? Що скажу? Що таки й справді понімчився? — І він запитально глянув на Ложку: — Ну? Чи вертати з дитиною до Мирослава? Так? Чи не так? — І він похнюпився. — А як же… Київ? Га? Чого ж ти, Ложечко, мовчиш?
Прудивус безпорадно спинився, бо дитинка, ніякого поживку не діставши, заплакала знов, і Тиміш, недосвідчений, вирішив трішки постояти, поки воно знову засне.
Поблизу виспівував, прихилившись до бандури, старий кобзар, висушений усіма вітрами України, вибитий усіма лихами та злиднями її, виснажений безхаттям і безхліб’ям, обшарпаний, майже голий, і дивно було, в чім тільки його душа держалась, а ще дивнішим був його могучий голос, що дуднів, як той лев, котрого спудей бачив колись на київському ярмарку, завданого в прездорову, забиту ґратами бодню.
Почувши бренькіт бандури й такий дужий голос а чи й зовсім уже охлявши, дитинка знову замовкла, і Прудивус підступив до співака трохи ближче, та чималий гурт, що облягав кобзаря, мов змело вітром: добрі люди, звісна річ, од переодягненого рейтаром бідолашного спудея раптом шарахнули геть.
Ось так він і лишився перед кобзарем сам-один, з дитинкою, невміло притуленою до грудей, та з Песиком Ложкою, що раптом, завилявши хвостом, кинувся, мов до знайомого, до якогось, видно, бувшого січовика, вбраного в широченні червоні запорозькі штани та в пошматований шляхетський кунтуш, із сережкою в усі, як у Мамая, вже старого, сивовусого та сивоголового, як циганський король, але й чорнобрового, як молодий лицар, стрункого, як польський гусар.