Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море

Був погожий ранок. Весінній бриз ніс від моря запах солоної води. На блакитному небі, наче опалі вітрила, застигли білі хмаринки. На безлюдній вуличці, що вела в порт, гучно лунали важкі кроки. Перехожий замислено зупинився перед однією вітриною, потім перед другою… Звідусіль на нього дивилися сміливі, рішучі, напрочуд ясні очі, але обличчя було худорляве, пооране глибокими зморшками. Він незадоволено покрутив головою і мимоволі розпростав плечі.

— Могли б виставити якісь інші знімки, давніші, — на цих я справді наче дідуган, — пробурмотів перехожий.

Він прилетів у Тромсьо на світанку і вирішив не будити так рано шановного аптекаря. Тим більше, що радий був побродити на самоті по цих вуличках, якими проходив сотні разів. Та де там сотні — мабуть, тисячі! На кожному кроці перед ним поставали картини минулого. Великим штабелем лежали свіжообтесані балки, як і тоді, багато років тому. Тут, в гурті молоді любила сидіти Нора. У траві, що тільки-но починала зеленіти, голубіли перші квіти, точнісінько такі, як він колись подарував їй.

Тромсьо — місто спогадів, місто хвилюючих подій — був наче віха на його життєвому шляху. Саме в цей день минало чверть століття відтоді, коли він уперше вирушив у незнане. Нібито ще зовсім недавно він вирізав трухляві дошки обшивки «Йоа» і заміняв їх новими, щоб шхуна могла витримати довгу подорож. Його погляд ковзнув по забрудненій мастилом воді порту, по лісу щогл, на кожній з яких був марс, такий, як і на «Мод». Від того пам'ятного дня, коли з цього порту відчалила «Мод», на яку він покладав стільки надій, минуло вже десять років. На цьому ж таки узбережжі він готував обидва гідроплани до свого першого арктичного польоту. Звідси, з Тромсьо, відплив до Шпіцбергену, щоб потім вилетіти в трансполярну експедицію на дирижаблі «Норвегія».

— Я не міг відмовитись. Почувши крик: «Людина за бортом!» — моряк кидається на допомогу, — казав він тим, хто дивувався з його наміру вирушити на пошуки Нобіле. — Невже я завжди матиму справу із суперниками, які попадають у біду через те, що нерозважливо готуються до експедиції, покладаючись на оманливу фортуну, і не вміють передбачити небезпеки?..

Зовсім недавно він заявив якомусь журналістові, що більше не організовуватиме власних експедицій, хіба що відгукнеться на поклик. І ось його покликали. Щоправда, Амундсен не знав, що покликом цим буде сигнал біди.

Становище екіпажу дирижабля «Італія», який зазнав катастрофи, було значно серйозніше, ніж він уявляв три тижні тому, коли брав на себе відповідальність за підготовку рятувальної експедиції.

Дев'ятеро людей, що не мали ніякого полярного досвіду і навіть не усвідомлювали, яка небезпека їм загрожує, дрейфували та невеликій крижині. Що таке Арктика, вони знали тільки з картинок та ще, може, з розповідей про полювання на білих ведмедів. Тільки один з-поміж цих дев'яти, швед Мальмгрен, знав полярні обшири. Він плавав на «Мод» з доктором Свердрупом, літав на «Норвегії». Амундсен тепер страшенно шкодував, що не відрадив свого метеоролога летіти на дирижаблі «Італія». Організовуючи експедицію, Нобіле хотів узяти з собою членів екіпажу «Норвегія», але вони всі, як один, відмовилися. Побачивши, що Мальмгрену хочеться випробувати свої сили, Амундсен сказав йому: «Лети!» Хіба ж він міг знати, що політ закінчиться катастрофою? Амундсен ще раз в усіх подробицях уявив собі трагізм ситуації, в якій перебували потерпілі.