Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море
- Автор: Центкевич Аліна, Центкевич Чеслав
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Йосип Брояк
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море». Краткое содержание книги:
полярників-першопрохідців Фрітьофа Нансена (1861–1930) і Руала Амундсена (1872–1928), які
під час своїх героїчних, сповнених незвичайних пригод експедицій зробили ряд видатних
географічних і наукових відкриттів.
«Поступитися тепер — значить поступитися назавжди, визнати себе переможеним», — думав він. Але відраза одбивала у нього охоту до подальшої боротьби. Він раптом відчув себе старим і далеким від цього світу з його дріб'язковими клопотами. Амундсен облишив усяку активну діяльність і наглухо замкнувся у своєму домі над Буннефіордом. Тут панувала тепер тиша.
Віддана Бетті вже померла. Вона довго хворіла. Несподівана, жорстока розлука з Каміллою і Каконітою, яких вона полюбила всім серцем, мов рідних дочок, напевне, прискорила її смерть. Їй ні про кого стало дбати і нікого було чекати. Руал, як завжди, був десь далеко. Упевнившись на гіркому досвіді, які непостійні співвітчизники у своєму ставленні до нього, Амундсен боявся за долю чукчанок, що була б не дуже щаслива у Норвегії, якби він не повернувся з експедиції. Тому перед своїм від'їздом на Шпіцберген він, згнітивши серце, вирядив дівчаток до Сполучених Штатів. Його друзі пообіцяли йому подбати про їхнє виховання й освіту. Листи Камілли і Каконіти свідчили, як сумують вони за названим батьком. Та життя і молодість поволі брали своє. Старша, Камілла, виросла на гарну дівчину і вийшла заміж за власника ферми лисиць на Алясці; у неї тепер були дім, діти і свої турботи та радощі. Але віддана мала Каконіта не забувала свого любимого капітана. Вона часто писала йому з Америки і не раз просила дозволити їй повернутися, щоб вести його господарство. Проте Амундсен не міг прийняти цієї жертви. Він не хотів, щоб його улюблениця жила самітно в порожньому домі над фіордом і, як і він, перейнялась образою та розчаруванням. Тому він дуже зрадів, довідавшись, що вона вже заручена, і урочисто обіцяв їй приїхати колись до неї в гості. Іноді він з сумом думав, що людська злоба позбавила його навіть тієї радості, яку принесли в його дім прийомні дочки-чукчанки.
І ось тепер, щоб заповнити чимось нестерпну пустку, заробити на прожиток і сплату боргів, Амундсен узявся до літературної праці. Одначе робота не давала йому забуття. Лише зусиллям залізної волі він змушував себе не кидати її. Видавці багатьох країн чекали його нових книжок. Цього разу він вирішив розповісти більше про себе, описати роки запеклої боротьби з полярними льодами. Та коли почав згадувати минуле, не зміг обійти завданих йому кривд і дав волю почуттю глибокої образи. У своєму останньому творі — «Моє життя дослідника» — він забагато місця присвятив італійському генералові, який позбавив його радості великого успіху. Про це свідчить, між іншим, хоча б така фраза: «Можливо, було б краще, якби моя омріяна трансполярна експедиція на «Норвегії» взагалі не відбулася».
Тепер він був самотній. Страшенно самотній. І нікому було подати йому навіть склянку гарячого чаю. Іноді, коли він, заглиблений у роботу, сидів за столом, йому здавалося, що, як і раніше, з кухні долинає знайоме бряжчання посуду, а крізь шпарини у дверях просочується гіркуватий запах кави. Ні, то шумів вітер чи турлюкав у стіні цвіркун, монотонна пісня якого починалась із смерканням і кінчалася на світанку. В каміні давно вже прогоріли березові поліна, в кімнаті ставало все холодніше, і все повільніше біг по папері олівець.
«Посуд забряжчить, коли ти сам заходишся біля нього, кава запахне, якщо ти її завариш, а щоб не клякнули пальці — затопи камін», — кепкував Амундсен сам із себе. Він ніколи не думав, що самотність буде така важка для нього. Часом тужив за сповненим діяльності життям, від якого добровільно відійшов, але йому здавалося, що він нікому вже не потрібен. Через борги Амундсен не міг дозволити собі найняти служницю, а втім, ставши відлюдником, він взагалі не хотів, щоб у його життя ввійшов хтось новий, незнайомий.
Часто добивалися до нього в Сарпсборг його давні шанувальники і кореспонденти з різних країн. Але даремно вони стукали у хвіртку, у замкнені двері. Ніхто їм не відчиняв.
Були, одначе, й такі люди, яких Амундсен нетерпляче ждав, — його давні друзі-полярники.
«Для вас, мої любі, двері мого дому завжди відчинені!» — радісно говорив їм Амундсен, і його пригаслі очі знову спалахували юнацьким блиском. «А пам'ятаєш?» — раз у раз лунало в запустілому будинку, і він сповнювався гомоном жвавої розмови. Усе навколо одразу набувало інших барв, запахів і ставало напрочуд гарним. Свердруп, Олонкін, Ліндстрьом, Хансен, Рісер-Ларсен і Дітріксен приносили із собою атмосферу полярного братерства, в якій Амундсен відпочивав душею. Їхня доброзичливість, щира прихильність примушували його забути про самотність, заміняли ті ніжні почуття, яких так бракувало йому. Що вдієш, не зміг він вчасно осягти своє щастя, весь час воно вислизало з його рук. Може, він був надто вимогливий до інших, а сам не хотів нічим поступитися?