Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море
- Автор: Центкевич Аліна, Центкевич Чеслав
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Йосип Брояк
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море». Краткое содержание книги:
полярників-першопрохідців Фрітьофа Нансена (1861–1930) і Руала Амундсена (1872–1928), які
під час своїх героїчних, сповнених незвичайних пригод експедицій зробили ряд видатних
географічних і наукових відкриттів.
Коли фіорд знову наповнився весняним шумом хвиль, коли перші шпаки повернулися до своїх гнізд і зазеленів березовий гай, Амундсен навстіж розчинив двері свого дому. В Сарпсборг приходили молоді й старі, корабельники з верфі, місцеві рибалки з околиць, усе частіше приїжджали здалека давні знайомі. Безповоротно щезла примара самотньої старості. Руал тепер боявся її найбільше, бо вона несла з собою неміч. На гомінливій людяній вулиці в Крістіанії він побачив якось дідуся, котрого штовхали в натовпі.
— Чого тобі, діду, вдома не сидиться? Чого ти плутаєшся у людей під ногами? — почувся чийсь нетерплячий молодий голос.
Дідусь знітився, безпорадно закліпав очима, ніби вибачався, що ходить іще по землі.
— Не дай бог дожити до такого! — схвильовано прошептав Амундсен.
І він позаздрив Шеклтону, котрий умер на кораблі, в дорозі до Шостого континенту, і його поховали в кам'янистій землі острова Південна Георгія, до якого долинали тільки плескіт хвиль і крик чайок. Заздрив він також Омдалю, що загинув на посту, за кермом, під час польоту в Арктику, і навіть Скотту, якого спіткала смерть в антарктичному поході, і він тепер лежав у крижаній гробниці на краю світу…
— Який він насправді, цей ваш Амундсен? Розкажіть мені, колего, ви ж знаєте його.
Рамм, що не сподівався такого питання, глянув на англійського журналіста, приклав до губів палець і кивнув головою на Амундсена, що саме виступав з промовою.
— На власному досвіді я пересвідчився, що дирижабль не має перспективи як засіб зв'язку в полярних умовах. Він, на жаль, не виправдав сподівань, так само як і аеростат шведського аеронавта Андре. Я певен, що в недалекому майбутньому, років через двадцять, найбезпечнішим і найшвидшим засобом сполучення між Європою, Америкою і Азією стане літак. Не забуваймо, що найкоротший шлях між цими частинами світу пролягає над Північним Льодовитим океаном. Сміливий політ з Барроу на Шпіцберген усього за двадцять годин, який здійснили чудові полярні льотчики Уїлкінс і Ейслсон, яких ми сьогодні тут вітаємо, цілком підтверджують мої припущення…
У залі, де відбувався банкет, панувала тиша, погляди всіх присутніх були зосереджені на худорлявому аскетичному обличчі промовця, освітленому миготливими вогниками свічок, що стояли на столі у високих канделябрах.
— Я тим більше пишаюсь вами, — знову залунав сильний голос Амундсена, — що, пролітаючи над Північним Льодовитим океаном, ви не піддалися спокусі завернути до полюса. Це доказ вашої великої громадянської мужності. Ви робили це не задля оплесків натовпу, якого ніщо не цікавить, крім сенсаційного рекорду…
— Схоже на те, — звернувся англійський журналіст до Рамма, — що старий орел ожив і рветься в політ. В котрий це вже раз? Що й казати, твердий горішок! А це правда, що він збирається очолити велику етнографічну експедицію, яка досліджуватиме взаємозв'язки стародавніх культур по обидві сторони Берінгової протоки? Ну, що ж, зрештою, він не такий уже й старий — до шістдесяти йому ще аж чотири роки… Який же він насправді? — знову спитав англійський репортер. — Я чув, що він, образившись на цілий світ, усамітнився у своєму домі над фіордом і зовсім здичавів. Він ні на кого не зважає — це ж факт. Вийшов з нашого Королівського географічного товариства, потім порвав з Вашінгтонським. Чого він, власне, комизиться?
— Очевидно, у нього були для цього поважні причини, — заступився за Амундсена Рамм. — Цей чоловік знає, що робить. Це мудра голова і гаряче серце.
— Гаряче серце? — скинувся англієць. — Тільки не намагайтеся переконати мене в цьому. У нього, напевно, грудка льоду замість серця! Як він повівся із Скоттом? А що сталося з собаками на шляху до Південного полюса? А неприязнь до Нобіле, про що свідчить його остання книга? По-моєму, генерал Нобіле чарівна людина, а яка гостинна! Він влаштував у Нью-Йорку пишний прийом для кореспондентів, щедро обдарував кожного, запросив до Італії… А скільки ми випили шампанського! Як він уміє говорити! Ми качалися зо сміху, коли він розповів кілька цікавих історій про цього вашого відлюдька. Уявляю собі, як скривився Амундсен, коли довідався, що Нобіле тепер хоче показати, чого він може досягти сам. Ваш національний герой, напевне, радіє, що про дирижабль «Італія» вже дві доби немає ніяких вістей, що з експедицією, мабуть, щось трапилося… — казав англієць і раптом замовк, прислухаючись.