Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
— Не жартуй, мерзотнику! — просичав Покиван.
Та Пришийкобиліхвіст цієї перестороги немовби й не чув.
Тоді Покиван його вдарив.
Так собі, не дуже й дуже, але вдарив.
Кулаком у бік.
Аж Пришийкобиліхвіст зненацька загорлав:
— Рятуйте!
Тоді Покиван стусонув Данила чоботом.
А Ложка спокійнісінько попробував зубами його литку і аж сплюнув, бідолашний, від огиди.
— Убивають! — залементував Данило.
Та — дивна річ: ніхто з перехожих на те волання уваги не звертав.
Хто був поблизу, ті навіть подалися геть, щоб далі від гріха: адже ж була то річ звичайна, коли рейтар лупцює нашого, — та й хто ж зосмілився б прийти на допомогу!
Чимчикували по тій же вулиці й найманці Однокрилові, були між ними й німці, і Пришийкобиліхвіст, уздрівши їх, став гукати:
— Майне герен! Це ж — не справжній рейтар!
Але й на цей крик ніхто уваги не звернув, бо ж рейтари, які проходили мимо, по-нашому не тямили, а Прудивус так лукаво покивував до них, же тії розуміли, що втручатись у складні відносини поміж цим жартівливим рицарем і його крикливим знайомцем з-поміж тутешнього бидла — нема ніяких підстав.
— Гидь — гиддю! — кивнув на Данила Іван Покиван.
— Він… оцей рейтар… він переодягнений лицедій! — репетував Пришийкобиліхвіст, але ті, хто розумів його крики, на поміч не квапились, а хто не розумів, їм було байдужісінько, чого, власне, сердиться німець, чого розбрехався його собачка-такс, чого розривається цей лисий і товстий тубілець.
Отже, ніхто не заважав там Прудивусові, Ложці й Покиванові тягти зрадливого лицедія, куди було потрібно, і незабаром вони втрьох опинились біля корчми Янкеля Гірша, де їх чекало сяке-таке пристановище, їжа й будь-яка інша одежа, бо Прудивус мріяв мерщій перебратися: роль рейтара йому вже набридла.
Вони, всі втрьох, четвертий — Ложка, стояли між старезними тополями, насупроти корчми.
Але… корчми вже не було.
Зосталось лише згарище від тої корчми, де ці хлопці, мандруючи, не раз ночували, знаючи напевне, що Янкель їм — найщиріший, найвірніший друг, поки, звісна річ, у них водяться добрі грошики…
Ні корчми, ні корчмаря тут уже не лишилось, а тягати «бранців» по вулицях невеличкого хутора було все-таки небезпечно, бо на першому ж кроці Пришийкобиліхвіст міг їм візка підвезти, тож Прудивус, добре закаблуком під зад стусонувши колишнього товариша, сказав йому:
— Іди-но ти к… — і висловив усе, що думав.
— А ви? — спитав Данило.
— Ми туди не підемо, — покривився Іван Покиван. І обернувся до Прудивуса: — Треба його зараз… порішити.
— Як?
— Потихеньку… як-небудь.
Почувши теє, Пришийкобиліхвіст хотів був залементувати пробі, але йому з переляку заціпило, і на голос, бідолашний, здобутись не міг.
— Де ж ми його?.. — спитав Прудивус.
— А ось тут… — озирнувся Іван Покиван. — Ні душі!
— Кричатиме ж.
— Раз-два ножакою… і край!
— А хто ж це зробить? — спитав Прудивус.
— Ти…
— Чому ж це я? — здивувався Прудивус.
— Ти ж — рейтар.
— Ні, ні! Тільки не я!
— Чому ж? Любісінько й заріжеш!
— Я ще нікого не вбивав.
— А я?
— Ти ж сам таке вигадав.
— Якщо ми його пустимо, викаже нас. Тоді прощайся…
— Та воно так… — І Прудивус задумався, а Песик Ложка, з докором поглядаючи, судячи його виразним поглядом, стиха гарчав. — Ні, не можу, — нарешті сказав Тиміш. — А ти?
Іван не відповів.
Тоді Прудивус так гарикнув своїм басюрою на Данила, що той, уже трішки очунявши й збиравшись зарепетувати, осікся знов.
— Іди від нас, мерзотнику! — гримнув Тиміш.
— Іди, стерво, йди! — додав і Покиван.
Гавкнув щось і Ложка.
А Пришийкобиліхвіст, іще не вірячи в своє щастя, скам’янів і не міг зрушити з місця.
— Пріч, паскуднику! — знов скрикнув Іван Покиван і стрибонув до нього з кулаками, після чого Пришийкобиліхвіст так хутко чкурнув геть, ніби його викинули з пращі.
— Він таки викаже нас, — кивнув услід Покиван. — Треба б нам звідси… далі куди-небудь.
— Ні. Я мушу поспішити до хати Олексія Ушакова. Обіцяв. Дитина ж…
— Ходімо разом, — запропонував Покиван.
— Ні. Там — кубло однокрилівців. Та й сам гетьман.
— А як же ти?
— Коли схоплять обох нас, хто ж читатиме добрим людям листи мирославців? — спитав Тиміш.
— Вчинімо так: сховаймо листи десь тут, хоч би під оцією каменюкою. А ввечері сьогодні тут же й зустрінемось… Га?
— Чекай до світанку! — мовив Прудивус, обіймаючи вірного друга.