Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море
- Автор: Центкевич Аліна, Центкевич Чеслав
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Йосип Брояк
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море». Краткое содержание книги:
полярників-першопрохідців Фрітьофа Нансена (1861–1930) і Руала Амундсена (1872–1928), які
під час своїх героїчних, сповнених незвичайних пригод експедицій зробили ряд видатних
географічних і наукових відкриттів.
Усі найпотужніші радіостанції Європи і Сполучених Штатів тричі на добу передавали прогноз погоди, який складали науковці Норвезького метеорологічного інституту. Штурман експедиції Рісер-Ларсен ні на хвилину не припиняв астрономічних вимірів, визначаючи напрям польоту. Крім того, вони разом з Мальмгреном обчислювали, якої висоти треба триматися, щоб уникнути дужих зустрічних вітрів, що гальмували рух дирижабля. Вістінг не відходив од стерна горизонтального польоту. Біля керма висоти стояв Нобіле. Він мав тримати «Норвегію» на потрібній висоті.
Полковник не міг опанувати гарячкового збудження, яке охопило його в повітрі. Метався по кабіні, давав суперечливі розпорядження. Перед вильотом з Кінгсбея він раптом почав заперечувати проти старту.
— Я протестую! Летіти в таку бурю — самогубство! — кричав Нобіле.
— Цей слабенький зефірик ви називаєте бурею? — кепкував з нього Рісер-Ларсен.
— Я знімаю з себе будь-яку відповідальність! — заявив італієць.
— Тоді я візьму її на себе, — коротко відповів штурман і за допомогою норвезьких моряків вивів дирижабль з ангара.
«Норвегія» йшла тим самим курсом, яким летіли гідроплани «N-24» і «N-25». І її так само, як і літаки, зносив убік дужий вітер. Біля 88° північної широти, над місцем пам'ятної посадки гідропланів, Амундсен, Елсуорт, Рісер-Ларсен і Омдаль потиснули один одному руки.
І хоч на тлі білої криги вони не помітили ні темної плями пролизня, ні засипаного снігом гідроплана «N-24», у них перед очима замаячіло шість постатей, що вперто, наполегливо утоптували грузький сніг на злітній доріжці.
Близько півночі екіпаж підняв келихи за здоров'я Елсуорта, який тут, над полярними льодами, зустрічав свій сорок шостий рік. О дванадцятій годині радіотелеграфіст передав повідомлення:
«Наші координати вісімдесят дев'ять градусів північної широти і одинадцять градусів західної довготи. Наближаємося до Північного полюса. На борту все гаразд».
При стерні став Оскар Вістінг. «Він заслужив цю честь — і за похід до Південного полюса, і за роки боротьби з кригою на «Мод», — заявив Амундсен.
Рісер-Ларсен припав до секстанта і, зловивши сонце у вічко, підняв руку.
— Під нами полюс! — урочисто вигукнув він.
Норвезький прапор скинули разом Руал Амундсен і Оскар Вістінг — покорителі протилежного полюса землі; американський прапор скинув Лінкольн Елсуорт, італійський — Умберто Нобіле.
Загострені внизу алюмінієві стержні, до яких було прилаштовано прапори, один за одним увіткнулися в кригу.
Поскидавши шапки, полярники довго дивились, як майорять на вітрі барвисті полотнища прапорів.
Потім Рісер-Ларсен узяв курс на Аляску, до Барроу. Внизу пропливали незвідані, дуже важкі для навігації простори, названі «полюсом недоступності».
«Вони цілком заслуговують на таку назву, — занотував у щоденнику подорожі Елсуорт. — Ніби якісь могутні злі сили вели тут одвічну запеклу боротьбу. Найвідважніші з нас, найохочіші до пригод були щасливі, що не треба плентатися пішки чи пробиватися на кораблі через цей неймовірний льодовий хаос».
Поодинокі сірі пасма туману раптом почали згущатися і незабаром щільно облягли дирижабль, що своєю формою дуже скидався на корабель. Уся його поверхня непомітно взялася тонким шаром льоду, шибки в ілюмінаторах стали матовими. Амундсену досить було кинути погляд на заклопотане обличчя Рісер-Ларсена, щоб одразу все зрозуміти. Обледеніння! Якась невидима сила пригальмувала рух. Мотори почали працювати важче, а їхній гул став якийсь глухий і незнайомий.
Льодовий панцир ставав дедалі грубший. Товща білої оболонки росла на очах. Дирижабль почав спускатися до невидимих внизу торосів. Амундсен занепокоєно дивився на висотомір. Стрілка прилада невблаганно повзла ліворуч, до нуля. Зненацька, наче постріл з рушниці, пролунав сухий тріск… Гостра льодяна брила вдарила в стінку корабля. Поволі обертаючись, пропелери відкидали куски льоду, що, наче ворожі снаряди, гупали в напнуте полотно обшивки, дірявлячи її, пробиваючи наповнені газом камери, влучаючи в механіків, які поспішно латали діри. Дирижабль почав вібрувати.
«Лід знову ставав нашим ворогом, — писав Амундсен у щоденнику подорожі. — Мало не кожну хвилину він загрожував нам страшною перспективою вимушеної посадки і пішого походу на Аляску, до якої залишалося ще чотириста кілометрів».
У кабіні дирижабля раптом розлігся жалісний лемент. Це песик-маскотка, що досі спокійно лежав у спальному мішку поруч свого хазяїна Нобіле, несподівано завив, ніби передчуваючи нещастя. Полковник кинувся до стерна.