Українська література 17 століття

Дали о том отцю знать, что дочер болієт.

Услишавши ж то, отець тотчас к ней приспієт, Спрашиваєт, что се єст. Она ж вже канаєт.

Крикнет отець: — Ах, біда! Дочер умираєт! — Пособити не знав, пройшло бо тоє врем’я,

А яд лют непослабно налагав вже брем’я.

Видя ж отець смерть явну дщері своєй милой,

Не плакав, но ридав по той втісі милой,

На себе і на дочер свою на^ікая

І день тот свой нещасний горко проклиная.

Аки при Меандрових1 брегах лебедь білий,

Тако жалосно над дщер’ю плакав отець милий; Лебедь гласом плачевним кричить, воздихая

І крилами бистрії води розбивая,

Поєт піснь печальну гласом умиленним,—

Равно пів і старушек серцем сокрушенним; Жалія по дочері, румав неутішно

І собі умріть желав за тоєю спішно.

Дочер отцю сльозну, коная, говорить:

— Мні вже тих сльоз не треба, і Звіздард не спорить. Сокрий тія на славу нас, умерших нині;

Ідем з світа через тебе в сей горкой кручині. Напрасно ти жалієш, сього ті хотілось,

Тішся з того, о чім вже тобі і ходилось;

Ти сього рачительно желав,— бог з тобою!

Бог судія ті буди, что нам жить з собою Не допустив ти в любві; дай же хоч по смерти Кості наші ямі єдной вже пожерти;

Даруй сію благодать дочері єдиной,

Буди в тобі любов єст ко мні, отче, безвинной. Яви отчу милость к нам, зділай вконець тоє,

Даби в гробі єдином положились двоє,

Тіло моє з Звіздардом пусть вже почиваєт,

І по смерті бо своїй бить з ним желаєт. Надіюся, отче мой, что мні подаруєіїі,

В єдном гробі наші кості замуруєш.—

Тогда Танкред, будучи жалем ураненний,

Не могл слова одказать, крича, ізумленний.

А Зігізмунда, видя смерть уже пред очима,

З отцем попрощалась і з всіми своїми,

Серце же, пістуючи, усти цілувала

І, тяжко вздохнувши, в том і жизнь скончала. По том всім князь печальний став осиротілий,

Зділав погреб обоїм І гроб єдин цілий,

Схоронив їх преславно. Пусть же почивають

І так в вічной любві купно пребивають!

Танкред пожив в печалі, скоро преселився,

І так живот Танкредов і тих окончився.

Лямент Зігізмунди

Нещасливі годи і літа нещасливі,

І потіхи зрадливі світа всі плачливі!

На что мене, нещасну, так довго держали,

Когда мене так тяжким смутком карать мали? Чому мене первіє черв не стлила в гробі їли мать не разтлила во своїй утробі!

ПРИМІТКИ

До книги увійшли твори української літератури XVII ст., дібрані із стародавніх рукописів та друків і з видань XIX—XX ст. Деякі з них могли бути написані наприкінці XVI чи на початку XVIII ст.

При доборі текстів враховувалися археографічні та бібліографічні описи, публікації і дослідження В. Адріанової-Перетц, М. Возняка, В. Гнаткжа, С. Голубева, М. Гудзія, М. Драгоманова, Н. Дробленкової, П. Житецького, Я. Ісаєвича, В. Колосової, О. Левицького, М. Максимовича, М. Марковсько-го, С. Маслова, Л. Махновця, Ю. Мицика, О. Назаревського, В. Нічик, Г. Нудьги, В. Отроковського, В. Перетца, М. Петрова, В. Покровської, В. Рєзанова, А. Титова, Ф. Титова, М. Тихонравова, І. Франка, С. ІЦеглової, ІО. Яворського та інших дожовтневих і радянських учених.