Українська література 17 століття

Не знав, чим би устрашить оную безпечно; Умислив он тот пламень, внутрі єй розгорілий,

Кров’ю залить, Звіздарда живот од’яв милий. Хотя все тайно зділать для своей неслави,

Казав в ноч глубокую лишить його глави І серце його к собі принести неживо,

І, положив на златом блюді то на диво,

Послав к дщері на покой з таковими слови:

«Отець ті про пам’ять прислав се суровий,

Даби тім і по смерті себе потішала,

Которому за жизні любов дарувала.

Се імаш серце його; кой од’яв добро ти,

Тім закрий свою нечесть, знак вічной срамоти; Тепер йому присмотрися, єст ли что в нем мило,

І ізпросися, любить ли, как прежде любило.» Зігізмунда ж, будучи вже на смерть готова,

Не говорить в одвіт ні єдина слова;

Держа в руці напиток із ядом змішенний,

Сильною отравою бивий разтворенний,

Ожидаєт, что будет з Звіздардом чиниться,

Аж видить, что їх секрет явно всім вже зриться. Взявши серце оноє од златого блюда,

Воздохнула, плачевна, о причині студа,

І очі в небо поднесла і благодарила

Отцю за тот дар драгий, которий узріла.

І зараз узнала, что то Звіздардово

Серце било, котороє отець дав сурово,

І, спустивши вниз очі, плакала ревниво.

По том к послу сказала ті слова плачливо:

— Достойно і по істинні золотого блюда Серце сіє і його любовна утроба.

Как йому труна і бить надлежала,

В чом я тепер отчеську милость вже узнала. Достойно Звіздард лежить по смерті на златі, Положив бо любві моєй то в заплаті,

Серце же його, коє в руках пістувала І своїми сердечно усти цілувала.—

Сказуя то, прирекла: — О моя утіхо!

Ти тепер в небі єси радосно і тихо.—

По том, обратившись к панянтам, сказала:

— Всегда я отчеськую милость узнавала,

Но тепера найпаче тую узнаваю

І за такий дар йому воздать чим не маю:

Вмісто всього самую пусть он будет знати,

Дая йому жизнь мою і покой мой златий.—

І к серцю обратившись, так горко сльозила,

Что од жалю і плача зільно обомліла,

Сказуя так до серця: — О сладкий покою

Всіх моїх гїотіх тайно, добро мні з тобою!

0 радосний доме мой любвє пребезмірпий,

Постоянний і вірний і нелицемірний!

Ти замок таїн сих всіх! Кгде ж тебе поділи?

В тобі ли суть, иль в небо з душею вступили? Богдай же тот не дождав віка вже свойого,

Кто живота не щадить приказав твойого! Довольно в тобі, серце, било мні спокою,

Коли ж умріть наперед ти зволив собою,

Бить тому так. Для мене ти князя лишився,

Од його же і на тот світ ітить поспішився.

Когда ж єще до міста не дойшов свойого,

Я гонюся за Звіздардом, світ бо мні без нього Не милий. Дав тобі гроб неприятель злобний.

0 серце любимоє! Твой сход мні удобний.

Больш ті слави і погребу вже не доставало,

Только б єси в сльозах моїх омокало,

Каких я не жалію. І ти бо однако

Не жалів своєй крові і живота тако.