Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Европейская старинная литература » Українська література 17 століття
Українська література 17 століття - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Українська література 17 століття

Электронная книга - «Українська література 17 століття». Краткое содержание книги:

В українській літературі 17 століття було часом формування та розквіту літературного стилю бароко. Його предтечею вважається ще Іван Вишенський, але розквітло бароко у творчості Мелетія Смотрицького, Кирила Транквіліона-Старовецького та з появою київської школи. На формування українського бароко найбільше вплинуло відновлення православної ієрархії у 1620 році, заснування київської школи 1615 року та її реформи, проведені митрополитом Петром (Могилою) (1644) і гетьманом Іваном Мазепою (1694). І нові православні ієрархи, і професори Академії були головними представниками бароко, яке іноді звуть «козацьким», що не зовсім вірно, оскільки козаки мають до нього досить віддалене відношення, як в літературі, так і в інших видах мистецтва. Головними митцями були духовні особи, ченці та ієрархи. Звідси і головна відмінність українського бароко від західноєвропейського — його переважно духовний характер.
1 ... 217 218 219 220 221 222 223 224 225 ... 283
Перейти на страницу:

Как тих стома крати лучший єст і стройний, Зачим я ізвірилась, як вірному другу,

І хотіла би йому бити за супругу.

Больше ж сього єще то я в нем усмотріла,

Что он гаряч любитись,— за то я влюбила,

І что больш єст шляхтич, хоть убог, да правий,

Доброти в нем ність подобной, красні імат нрави. Обманувся ти, отче, что так мужа умна

Чрез довгий час не узнав бить нелегкоумна,

І за служби вірнії по сей час заплати

Не наградив достойной з своєй благодати.

Ність сіє ново і дивно: часто бо биваєт

Господин убогим, убогий же його превишаєт; Много тих, что у себе нічого не мали,

Щастіє же їм дало, господами стали.

Многії ж, хоч і мали, да щастіє побрало,

Много мавши, посліжди нічого не стало.

В заключенії же річі сіє утверждаю:

Что хочеш, дій зо мною,— умріть з ним желаю;

Єсли згубиш Звіздарда,— чого не дай боже,— Узриш мертву і мене, что будет негоже.

Мене карай, мене муч,— я то во всем винна:-Сама його ізвела, сама в том безчинна;

Сама смерті я годна — пусть же пойду з світа,

Не дасть он пред богом, безвинний, одвіта.

Да дасть господь бог йому, йому літа многі І вся свишше благая без всякой тривоги.

Єсли ж із світа, отче мой, Звіздарда мні істратиш, Смертю вже моєю ти лютость уплатиш;

Лучше нас обоїх згубить, нежель розлучити,

Дружно бо хощу з Звіздардом і в гробі жити. Положи нас в єдиной труні нерозлучно,

Пусть єдину не будет жити в світі скучно; Погреби кості наша в єдиной яскині,

Пусть лежать в пам’ятку любве вірной нині,— Смотря ж Танкред на єя так річ ту' статечну,

Не знав, чим би устрашить оную безпечно; Умислив он тот пламень, внутрі єй розгорілий,

Кров’ю залить, Звіздарда живот од’яв милий. Хотя все тайно зділать для своей неслави,

Казав в ноч глубокую лишить його глави І серце його к собі принести неживо,

І, положив на златом блюді то на диво,

Послав к дщері на покой з таковими слови:

«Отець ті про пам’ять прислав се суровий,

Даби тім і по смерті себе потішала,

Которому за жизні любов дарувала.

Се імаш серце його; кой од’яв добро ти,

Тім закрий свою нечесть, знак вічной срамоти; Тепер йому присмотрися, єст ли что в нем мило,

І ізпросися, любить ли, как прежде любило.» Зігізмунда ж, будучи вже на смерть готова,

Не говорить в одвіт ні єдина слова;

Держа в руці напиток із ядом змішенний,

Сильною отравою бивий разтворенний,

Ожидаєт, что будет з Звіздардом чиниться,

Аж видить, что їх секрет явно всім вже зриться. Взявши серце оноє од златого блюда,

Воздохнула, плачевна, о причині студа,

І очі в небо поднесла і благодарила

Отцю за тот дар драгий, которий узріла.

І зараз узнала, что то Звіздардово

Серце било, котороє отець дав сурово,

І, спустивши вниз очі, плакала ревниво.

По том к послу сказала ті слова плачливо:

— Достойно і по істинні золотого блюда Серце сіє і його любовна утроба.

Как йому труна і бить надлежала,

В чом я тепер отчеську милость вже узнала. Достойно Звіздард лежить по смерті на златі, Положив бо любві моєй то в заплаті,

Серце же його, коє в руках пістувала І своїми сердечно усти цілувала.—

Сказуя то, прирекла: — О моя утіхо!

Ти тепер в небі єси радосно і тихо.—

По том, обратившись к панянтам, сказала:

— Всегда я отчеськую милость узнавала,

Но тепера найпаче тую узнаваю

І за такий дар йому воздать чим не маю:

Вмісто всього самую пусть он будет знати,

Дая йому жизнь мою і покой мой златий.—

І к серцю обратившись, так горко сльозила,

Что од жалю і плача зільно обомліла,

Сказуя так до серця: — О сладкий покою

Всіх моїх гїотіх тайно, добро мні з тобою!

0 радосний доме мой любвє пребезмірпий,

Постоянний і вірний і нелицемірний!

Ти замок таїн сих всіх! Кгде ж тебе поділи?

В тобі ли суть, иль в небо з душею вступили? Богдай же тот не дождав віка вже свойого,

Кто живота не щадить приказав твойого! Довольно в тобі, серце, било мні спокою,

Коли ж умріть наперед ти зволив собою,

Бить тому так. Для мене ти князя лишився,

Од його же і на тот світ ітить поспішився.

Когда ж єще до міста не дойшов свойого,

Я гонюся за Звіздардом, світ бо мні без нього Не милий. Дав тобі гроб неприятель злобний.

0 серце любимоє! Твой сход мні удобний.

Больш ті слави і погребу вже не доставало,

Только б єси в сльозах моїх омокало,

Каких я не жалію. І ти бо однако

Не жалів своєй крові і живота тако.

1 ... 217 218 219 220 221 222 223 224 225 ... 283
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)