Українська література 17 століття

По том, время ізбравши, пойшов сам в темницю І гнівную на його обратив зеницю,

Хотя слишать од нього, чтоби он зрадливий

По совісті сказать могл. Питав, как плачливий:

— О злодій безсовісний! Самі ті доброти Мої тебе одвесть могли б од срамоти,

Даби дому моєму і слави такої

Не ділав і серцю болізні тяжкої,

Коє діло сам видів очима моїма

І покрив то горкими слєзами моїма.—

На что в одвіт одказав то Звіздард Танкреду:

— Согрішив, господин мой! Ставлю гріх на среду

Но, что буде — то буде! Правду сказать, знаю,

Что любов большу силу, ніж ти і я маю.

Оной я слушать мусив, тебе позабивши І волі тоя себе всього поручивши.

Князь же Танкред, ридая, вийшов болізненний,

Приказав, чтоб Звіздард бив кріпчає замкненний. Зігізмунда ж частенько з окна виглядала,

На всяк час і минуту Звіздарда чекала І, мисля, что з письмами тими забарився,

Вздихала горко, что не знаєт, где подівся. Отець, час усмотрівши, пойде до покою,

Як обикл бив. Аж дочер сама там собою Лежить скорбне, в наметі. Когда його взріла,

Ставши пред.ним, как должно, отця сість просила. Он же, сідши, зачав річ свою к ней ту править,

Что до смерті за жону, как она лукавить, Ручитися не хотів би, тоє всяк дознаєт,

Здравіє бо і славу та од часу теряєт.

— О дщи моя єдина! Скорбен я до зіла,

Ібо твоя мні в очі сваволя вступила,

Чого когда б очима своїми не видів,

Нікогда би, кто казав, тому б я не вірив,

А то видів і плакав, в слєзах утопая,—

Говорить аж он не могл, з жалю умирая.—

— З таким то щастієм, бідний, умирать я мушу

І так в горкой печалі злій зверну душу.

Гріх твой мене тот мучить і світа лишаєт,

Твоя любов з Звіздардом мене погубляєт.

О дщи моя, дщи злая! Что се ти зробила?

Кості моя і мене жива в гроб вложила, Змішеваєш з землею, жалем покриваєш

І так серце бідноє насквозь пробиваєш.

О бідная Зігізмундо, вдовице неправа,

На что далась бездільнику звести ся лукава? Для той своєй свободи могла б ізобрати З нобілетов ізрядна, нежли так каляти Славу свою, і себе худу учинила.

Когда вже желанія в том не преломила,

Много дворян у мене лучших ізбрать можно,

Єсли вже захотіла так жити безбожно.

Не знаю, что в том серце твоє возлюбило,

На кого і смотріть другим єсть не мило.

Сього бо млада єще взявши я нагаго

Од отця, вмісто сина зділав таковаго,

Приодінув нагаго і зділав, як сина,

Хотя його за вірна слугу міть єдина;

Се же он мні наградив за тія доброти,

Нанес в тяжкой старості моєй міст клопоти.

0 серце старості! Что ти так нещасно,

Что од сього терпиш ти так тяжко, напрасно. Однак уже, как ні єст і как тоє стало,

0 нещастіє велико так мене попало,

Что сам я не знаю, что чинити з собою;

Прийдеться в горесті умріть в неспокою. Поступлю я з Звіздардом, как з таємним вором,

Убію безсовісна во Бремені скором;

А з тобою не знаю, что ділать імію,

Прибрать мислі не могу, серцем тя жалію, Любов бо природная ділать возп’ящаєт,