Українська література 17 століття

І так, как з мужем своїм, я з ним жизнь іміла І поколь жива буду, хоч то і не много,

Не престану любити од серця прямого;

І по смерті, когда би власть кості іміли,

Желала б, чтоб і в гробі Звіздарда любили. Не так моя хоть к тому і любов його же,

Як твоя, отче, розкош то зділать возможе:

Могл би єси в младості моїй то вчинити,

Даби мене другому мужу обручити,

То б я сієї свеволі так худой не знала

І всегда б з своїм мужем в сладості іграла.

Не помислив ти на то, что і сам тілесний,

В тілі своєм імаши тот же дух прелесний,

І мене не каменну родив ти ж такову,

І для того і нравом знай бить єднакову.

Могл би єси і тоє єще разсуждати,

Как в младих літах наших кров звикла іграти, А і сама младость єст ко гріху всесклонна,

Найпаче ж празна; а любов законна

Всього сього не знаєт, но живет нелесно.

Брак честен, как сказуют, і ложе всечесно:

Як же мні, жені, бившей в одраді довольной,

Младой, к тому і празной, не бить своєвольной? Сії твої і к сьому мене понудили,

Что всі уди Звіздарда мої так любили;

Бивши бо я за первим супругом законним,

Хоч не довго з ним жила, однак браком повним, Узнала, что то єст брак і что в нем за сила,

Всяких тайн сердечних сладості вкусила;

Когда в той горячесті самой завдовіла,

Над міру в младой крові огнем розгоріла,

Каким во дні і в нощі палая сердечно,

Принужденна промишлять о то всеконечно,

Як би пламень природний могла утолити

І кров, во мні горящу, хоть мало залити.

Однак з приліжанієм і о то старалась,

Как би найсекретніє в той вещі справлялась, І іскала способов таємних до того,

Чтоби подозрінія ізбігнути злого.

Тебе ради, не себе, тайно так чинила,

Даби когда подзором не обезславила.

І до тих пор щасливо текло тоє діло,

Покамість твоє око, отче, не узріло.

Когда ж тобі досадно паче всього тоє,

Что не з равним любилась, се резон на тоє:

Той бо мні полюбився і я йому равно,

Любов не перебираєт, все ділаєт травно.

Но что очесам людським кажется в придачу,

Любві приятно, то нам єст в удачу.

Мниши ли гріх тот бити менший меж гріхами, Которий би іміла ділать з шляхтичами?

Сліп твой в том разум, отче! Мисль маєш неправу, Не Звіздард, но щастіє одіймаєт славу.

За щастієм все течет: то славить безславних,

То убогих, багатих, то і князей славних Возносить і смиряєт,— то ділаєт само.

Слово ж твоє, отче мой, і богу упрямо;

Всім-бо нам єдин отець, єдна земля-мати,

Всі од нея созданні, од нея зачаті,

І достоїнство наше од землі же взято.

Всі земля, прах і пепел, только єдно свято Плем’я і род, коєго добродітель славить:

Та сама славу родить, та багатих ставить,

Та ворота к шлехетству і ключ к славі златій,

Тая шляхтов ділаєт — не отець, ні мати. Присмотрись только, отче, своєй шляхти нравам І всім їх ділам добрим і ділам ісправним; Положи на мірилі Звіздардові справи,

Добрий нрав і красоту — как большой суть слави. Так увидиш всю правду, чого он достойний,