Українська література 17 століття
- Автор:
- Язык: украинский
- Жанр: Европейская старинная литература
Электронная книга - «Українська література 17 століття». Краткое содержание книги:
Хоть на тоє суд правий мя і поущаєт,
Чтоб тя казнить за гріх твой і сущії сії злії Помстять тя самі нехай діла твої тії.
А я поколь умишлю, хощу в тебе бути,
Чтоби ти мні сказала, як би ізбігнути Могла єси казні злой і прощенна бити;
Лучше бо тя мні мертву, неж безчесну зріти.— Печальна ж Зігізмунда, будучи в том часі,
Стала безодвітна вдруг в немалому страсі,
Не так себе жалія, як друга свойого,
Звіздарда, мисля в себі: «Ах нещастія мойого! Что се нам случилося?» — тяжко воздихала
1 скорбноє сльозами лице обливала.
Видя тоє, что уже тайни їх одкриті
Стали і всі любві той знаки явні биті,
Од жалості незносной ні єдина слова
Не могла проговорить до отця сурова;
Однак пред ним мужесько серцем поступала, Прибирая разума, что би одказала;
А в мислі своїй твердо тоє закрепила,
Что з Звіздардом і смерть їй будет в світі мила,
1 бить би вже готовой, єсли би згубити
Звіздарда отець імів, там же положити І свой живот з ним купно; і так учинила,
Что по смерті вже своїй його в гроб вложила; Мужественно стояла до смерті і вірно
Не просила ні о чом отця, только мирно,
Без гніва, со сльозами тоє говорила:
Что ти де, отче, винен, не я учинила,
Отець мой, государ! Ти сам в том причина,
Что я так согрішила, тобі дщер єдина.
Гріх мой ізповідую і вини не крию І о милості просити тебе не імію;
Готова все терпіти, что б іміло бити,
З Звіздардом совокупно хощу і умріти.
Не тая же і сього, что його любила
І так, как з мужем своїм, я з ним жизнь іміла І поколь жива буду, хоч то і не много,
Не престану любити од серця прямого;
І по смерті, когда би власть кості іміли,
Желала б, чтоб і в гробі Звіздарда любили. Не так моя хоть к тому і любов його же,
Як твоя, отче, розкош то зділать возможе:
Могл би єси в младості моїй то вчинити,
Даби мене другому мужу обручити,
То б я сієї свеволі так худой не знала
І всегда б з своїм мужем в сладості іграла.
Не помислив ти на то, что і сам тілесний,
В тілі своєм імаши тот же дух прелесний,
І мене не каменну родив ти ж такову,
І для того і нравом знай бить єднакову.
Могл би єси і тоє єще разсуждати,
Как в младих літах наших кров звикла іграти, А і сама младость єст ко гріху всесклонна,
Найпаче ж празна; а любов законна
Всього сього не знаєт, но живет нелесно.
Брак честен, как сказуют, і ложе всечесно:
Як же мні, жені, бившей в одраді довольной,
Младой, к тому і празной, не бить своєвольной? Сії твої і к сьому мене понудили,
Что всі уди Звіздарда мої так любили;
Бивши бо я за первим супругом законним,
Хоч не довго з ним жила, однак браком повним, Узнала, что то єст брак і что в нем за сила,
Всяких тайн сердечних сладості вкусила;
Когда в той горячесті самой завдовіла,
Над міру в младой крові огнем розгоріла,
Каким во дні і в нощі палая сердечно,
Принужденна промишлять о то всеконечно,
Як би пламень природний могла утолити
І кров, во мні горящу, хоть мало залити.
Однак з приліжанієм і о то старалась,
Как би найсекретніє в той вещі справлялась, І іскала способов таємних до того,
Чтоби подозрінія ізбігнути злого.
Тебе ради, не себе, тайно так чинила,
Даби когда подзором не обезславила.
І до тих пор щасливо текло тоє діло,
Покамість твоє око, отче, не узріло.
Когда ж тобі досадно паче всього тоє,
Что не з равним любилась, се резон на тоє:
Той бо мні полюбився і я йому равно,
Любов не перебираєт, все ділаєт травно.
Но что очесам людським кажется в придачу,
Любві приятно, то нам єст в удачу.
Мниши ли гріх тот бити менший меж гріхами, Которий би іміла ділать з шляхтичами?
Сліп твой в том разум, отче! Мисль маєш неправу, Не Звіздард, но щастіє одіймаєт славу.
За щастієм все течет: то славить безславних,
То убогих, багатих, то і князей славних Возносить і смиряєт,— то ділаєт само.
Слово ж твоє, отче мой, і богу упрямо;
Всім-бо нам єдин отець, єдна земля-мати,
Всі од нея созданні, од нея зачаті,
І достоїнство наше од землі же взято.
Всі земля, прах і пепел, только єдно свято Плем’я і род, коєго добродітель славить:
Та сама славу родить, та багатих ставить,
Та ворота к шлехетству і ключ к славі златій,
Тая шляхтов ділаєт — не отець, ні мати. Присмотрись только, отче, своєй шляхти нравам І всім їх ділам добрим і ділам ісправним; Положи на мірилі Звіздардові справи,
Добрий нрав і красоту — как большой суть слави. Так увидиш всю правду, чого он достойний,