Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
— Ну, кого ви вибираєте? — квапив Дік.
— А кого ж я можу вибрати, як не мою пані, Маленьку господиню? — гречно відказав Генкок.
Він підставив губи, Пола нахилилась, і з удавленого верху її капелюха просто в обличчя йому хлюпнула добра склянка води.
Коли надійшла черга Лео, той відважно вибрав Полу й трохи не зіпсував забави, шанобливо схилившись і поцілувавши краєчок її сукні.
— Ні, так не годиться! — обурилась Ернестіна. — Треба справжній поцілунок. Підставте губи.
— Лео, виберіть мене, занедбану, — набилася Лут, щоб порятувати його з прикрого збентеження.
Юнак звів на неї вдячний погляд і підставив губи, але не дуже задер голову, і вода вилилась йому за комір.
— Нехай мене поцілують усі три, і я тричі зазнаю райської втіхи, — схитрував Теренс і за свою галантність дістав у одну мить три порції води.
Дік розгулювався дужче й дужче. Здавалось, годі й шукати людини веселішої та безтурботнішої. Ось він поставив до дверей Фреліга й Мартінеса, щоб розв'язати суперечку, котрий з них двох вищий на зріст.
— Випростати ноги! Стулити коліна! Голови назад! — скомандував він.
Тільки-но їхні голови торкнулися дверей, з другого боку в них оглушливо бухнуло, і обидва аж кинулися з несподіванки. Двері розчинилися — в них стояла Ернестіна й держала б обох руках по довбешці від гонга.
Дік з атласним черевичком у руці, накрившися з Теренсом простиралом, навчав його гри «Братик Боб», а решта всі дивилися й реготали, коли з’явились Мейсони та Вотсони з цілим своїм вікенберзьким почтом.
Дік негайно зажадав, щоб усі новоприбулі чоловіки пройшли церемонію вітального поцілунку. А поки гості віталися самі, в гомоні двох десятків голосів він добре розчув слова Лоті Мейсон: «Добривечір, містере Грейме! А я гадала, що ви вже поїхали…»
Дік метушився серед численних гостей, як і перше вдавав із себе страшенно веселого, а сам підстерігав ті проникливі погляди, що ними жінки часом уміють дивитись на жінок. За хвильку він і справді помітив, як Лоті Мейсон нишком кинула такий допитливий погляд на Полу, коли та спинилась перед Греймом і заговорила до нього.
«Ще ні», — вирішив Дік. Лоті ще не знає. Але підозра у неї вже зародилась, і він був певен: ніщо не потішить її жіночого серця дужче, ніж відкриття, що й бездоганна Пола Форест така сама жінка, здатна спотикатись, як і вона.
Лоті Мейсон була висока, ефектна двадцятип’ятирічна брюнетка, безперечно вродлива й безперечно дуже смілива в зальотах, як уже пересвідчився Дік. Нещодавно він був трошечки захопився нею і навіть, бачивши, що й вона не від того, пробував залицятись, хоча й не дозволив собі зайти в тому флірті так далеко, як би хотілося їй. Нічого серйозного в нього на думці не було; він не допустив і до того, щоб у неї виникли які серйозні почуття. І все ж того невеличкого флірту було досить, щоб тепер він пильнував її, певний, що з усіх вікенберзьких дам підозра найскорше може виявитись у неї.
За півгодини, підійшовши до Лоті, він почув, як вона каже невеличкій міс Максвел:
— О, він танцює знаменито… Правда, Діку? — обернулась вона до нього. Її погляд був невинний, мов у дитини, та Дік знав, що вона його пильно спостерігає.
— Хто? Грейм, напевне? — перепитав він незворушно й відверто. — Ну ще б пак! Ось давайте розпочнемо танці, і нехай міс Максвел сама побачить. Правда, тут є тільки одна жінка, з якою він може по-справжньому показати себе в танці.
— І це, звісно, Пола, — сказала Лоті.
— Ну, а хто ж бо ще? Хіба з вас, дівчисьок, хоч одна вміє як слід вальсувати? Де б ви й навчились!
Лоті ображено мотнула гарною голівкою, і він поправився:
— Ну, ви ще, може, й устигли трохи навчитись, поки не пішла мода на новітні танці. Ось я умовлю Івена й Полу, а ви підете зі мною, і я закладаюся, що більше пар не буде.
Посеред вальсу Дік раптом зупинився іі сказав:
— Хай танцюють самі. На них варт подивитись.
Аж сяючи від захвату, він стояв і дививися, як його дружина з Греймом докінчують вальса, а сам відчував, що Лоті нишком поглядає скоса на нього, і підозри її розвіюються.
Потім танцювати пішли всі. Вечір був дуже теплий, і відчинили великі двері на подвір’я. То одна пара, то друга, танцюючи, вислизала в ті двері, на довгу галерею, зилиту місячним сяйвом, і помалу там опинилися всі.
— Який він хлопчисько! — сказала Пола Греймові. Вони саме слухали, як Дік розводиться перед гостями про надзвичайні якості свого нового фотоапарата. — Ви чули, як за столом Аарон нападав на нього за самовпевненість, а Теренс її пояснював. З ним ще зроду не ставалось нічого страшного. Він ніколи не зазнавав поразки, і його впевненості ніщо не могло похитнути. Як сказав Теренс, її завжди підтверджувало діло. Він же знає, знає, і все ж такий певний за себе й за мене…