Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10

— Оце вже ви помиляєтесь, — обстав за Діка Теренс. — Я добре знаю Діка. Він визнає таємниці, тільки не з дитячих казочок. Він не вірить у ті фантастичні побрехеньки, що так тішать вас, романтиків.

— Теренс мене розуміє,— кивнув головою Дік. — Світ завжди буде таємницею. Для мене людська свідомість — не більша загадка, ніж хімічна реакція між газами, що витворює звичайну краплю води. Розгадайте цю таємницю, і всі складніші явища втратять свою загадковість. Ця проста реакція подібна до тих аксіом, що на них стоїть уся будова геометрії. Матерія й енергія — ось довічні таємниці світу, що з’являються нам на тлі ще двох таких таємниць — простору і часу. В самих явищах нема нічого загадковою, таємничі тільки чинники — матерія й енергія, та ще арена їхньої дії — простір і час.

Дік умовк і байдуже задивився на незворушні обличчя А-Га та А-Гова, що саме подавали на стіл переміну якраз навпроти нього. Обличчя їхні не промовляють нічого, подумав він, але можна сміливо закластися: і їм відоме те, що так збентежило Ой-Ой.

— От бачте! — тріумфував Теренс. — Ось у кого треба повчитись! Він ніколи не витає в хмарах. Він завжди стоїть обома ногами на твердій землі фактів і законів, і його ніколи не зіб’ють з пуття ніякі химери та гарно закручені фрази.

Як за вечерею, так і потім, у вітальні, ніхто б нізащо не здогадався, що в Діка не все гаразд. Він начебто вирішив гідно відсвяткувати повернення Лут і Ернестіни, не дозволив філософам поновити їхню глибокодумну дискусію й просто сипав жартами та витівками. Пола теж, заразившись його настроєм, підохочувала його й допомагала в усіх веселих капостях, яких не уникнув ніхто.

Найкумеднішою з них був вітальний поцілунок. Усі чоловіки мусили його одержати. Грейм сподобився тієї честі перший і мав змогу потім спостерігати знегоди всіх інших — їх по одному впускав Дік знадвору.

Увійшов Генкок, і Дік під руку повів його насеред залп, де рядочком стояли на стільцях Пола та її сестри. Генкок підозріливо обдивився їх спереду, тоді захотів ще обійти навколо. Однак не помітив нічого незвичайного — хіба те, що всі три мали на головах чоловічі капелюхи.

— Начебто все гаразд, — сказав Генкок, ставши перед ними і звівши на них очі.

— Авжеж, усе гаразд, — запевнив його Дік. — Як три найперші красуні маєтку, вони повинні вділяти вам усім вітальні поцілунки. Вибирайте, Аароне.

Хутко озирнувшись — чи не загрожує йому ззаду якась каверза, — Генкок спитав:

— Усі три мають мене поцілувати?

— Ні, вибирайте котру-небудь одну.

— А решта дві не образяться, що я ними погребував? — допитувався Аарон. — А бакенбарди мої не вадять?

— Анітрохи, — відповіла йому Лут. — Мені завжди було цікаво знати, як це воно — цілувати чоловіка з чорними бакенбардами.

— Швидше, бо ми сьогодні повинні перецілувати всіх філософів, — озвалась Ернестіна. — Ваші товариші ждуть черги. Мені теж треба перецілувати цілий лан усякого заросту — бакенбардів, вусів та борід.