Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
— Теренсе, ти ж почав щось казати… про місіс Форест, — нагадав Лео. — І здається, щось дуже гарне.
— А яке ще про неї можна сказати? — суворо відмовив Теренс. — Отож я казав, що вона схожа на пташку. Але не на якусь там мізерну стрибушку-трясихвістку і не на тиху, статечну голубку, а на веселу пташку, як оті дикі канарки, що купаються тут у водограях, увесь час щебечуть, співають, розбризкують воду на сонці, а груди їхні сяють золотом, немов то серденятка в них палають. Ось яка вона, Маленька господиня. Я чимало спостерігав її.
Усе на світі — на землі, під землею, в небесах — красить її дні: і зухвалий пурпур приземкуватого мирту, що має не більше права пишатись, ніж бліда лаванда, і одинока червона рожа, що гойдається у вітровій купелі — пишна троянда «герцогиня», щойно розквітла під сонцем, «рожева як світанок, Теренсе, і ніжна, мов поцілунок», — як одного разу сказала мені вона сама.
Усе втіха для неї: срібне іржання Принцеси, і дзвіночки отар у морозяний ранок, і білий шовковий візерунок з ангорських кіз на зеленому схилі, й багряні смуги люпину попід огорожами, і висока нагріта трава по узбіччях доріг, і руді, обпалені сонцем пагорби, схожі на левів, що скрадаються, припавши до землі,— і я сам бачив, з якою чисто фізичною насолодою Маленька господиня купає шию й оголені руки в промінні благодатного сонця.
— Вона — душа краси, — прошепотів Лео. — Як добре я розумію, що за таких жінок можна вмирати!
— Але можна й жити для них, і любити ці прекрасні створіння, — додав Теренс. — Слухайте, містере Грейме, я вам відкрию одну таємницю. Ми, філософи мидронового гаю, недобитки життєвих бур, тріски, закинені хвилями в тиховіддя Дікової щедрості, становимо братство закоханих. І дама серця у всіх нас одна — це Маленька господиня. Хоч наше життя спливає в балачках та мареннях і ми б ані пальцем не ворухнули за батьківщину, за бога, за чорта, але ми всі лицарі Маленької господині, ми присягли їй на вірність.
— Ми ладні вмерти за неї,— підтвердив Лео, повільно кивнувши головою.
— Ні, синку, ми ладні жити й битися за неї. Вмерти — це найлегше.
Грейм ловив кожне його слово. Юнак не збагнув нічого, але в блакитних кельтових очах, що пильно дивились на Грейма з-під кучми сивуватого волосся, неважко було прочитати, що він усе знає.
За дверима почулись чоловічі голоси — хтось спускався сходами. Коли ввійшли Мартінес із Дар Гаялем, Теренс уже говорив:
— Кажуть, на Каталіні чудова погода, а тунці клюють як скажені.
А-Га знову приніс коктейлі. Діла йому було чимало, бо тим часом надійшли ще й Генкок із Фрелігом. Теренс підряд хилив усі трунки, які з незворушним обличчям, на свій вибір, подавав йому китаєць, а сам по-батьківському напучував Лео не вдаватись у таку гидку, мерзенну звичку, як пияцтво.
Увійшов А-Гов із якимсь згорненим папірцем у руці й нерішуче розглянувся — кому б його віддати.
— Давай сюди, жовтолиций Меркурію, — кивнув йому рукою Теренс.
Перебігши папірця очима, він пояснив:
— Це прохання до нас, і то викладене вельми переконливо. Воно свідчить також, що приїхали Ернестіна й Лут, бо це вони писали. Ось слухайте! — і він прочитав: «О славні й шляхетні олені! Дві бідні, смиренні олениці, самотньо блукаючи в лісі, уклінно просять, щоб ви перед вечерею зволили на малу часинку допустити їх у свій табун».
— Накрутили! — сказав Теренс. — Але прохання слушне. Тут панує закон — добрячий закон, його Дік установив: більярдна — це чоловіче царство, і спідниці сюди допускаються тільки за одностайною згодою чоловіків. Ну як, готовий табун дати відповідь? Хто згоден, хай скаже: «Так». Хто проти? Нема. Ухвалено одноголосно. А-Гов, веди панночок сюди. Лети по них, мов на крилах.
— «В сандалях, скутих із корон царів…» — додав Лео, вимовляючи слова вірша з насолодою і шанобою.
— «Ступатиме по ночі вівтарях», — докінчив Теренс. — Той, хто написав ці рядки, — великий поет. Він друг Лео й Діка, і я пишаюся тим, що він і мій друг.
— А оцей рядок! — підхопив Лео. — 3 того самого сонета, — пояснив він Греймові.— Слухайте, яка музика! «І чутиме зорі Аврори спів…» Слухайте, слухайте! — провадив юнак аж здушеним від захвату голосом, — «І виліпить з минулої краси ту мрію, що майбутні ждуть часи…»
Він умовк і сором’язливо підвівся привітати Полиних сестер, що стали на порозі.
Вечеря минула, як завжди при «мудрецях з мадронового гаю». Дік, своїм звичаєм, завзято сперечався, зчепившись із Генкоком за Берісона, і громив його метафізику з позицій суворого реаліста.
— Ваш Бергсон, Аароне, шарлатан, а не філософ, — такий був його вирок. — Він носиться зі стародавньою шаманською торбою метафізичних фокусів, тільки заличкованих і розцяцькованих найновішими даними науки.