Українська література 17 століття

о всем. І познали його з радостю. І так юж жили при нем до смерті щасливе.

— Так і ти, отче,— мовить Діоклеціян,— любо бись при старості і при мні жив, але би ти для того чти не унято і овшем вельце би-сь шанован бив од мене, яко отець мой коханий.

ІСТОРИЧНІЇ ВІРШІ

[ПРО ЗІГІЗМУНДУ І ЗВІЗДАРДА]

Князь Танкред, по імені Салернітанськ бивий,

Довгії пожив літа в той власті щасливий,

Умре без наслідія, только дщер єдину Імів он Зігізмунду, і ту любя вину,

Любя серцем безмірно, як зеницю ока,

Хранив, хотя оную видіти без порока.

Гтак тим любленієм привів к тому тую,

Что аж безвременную смерть принесл оной злую. Когда-бо пришла в возраст Зігізмунда-діва, Добронравна над звичай і красна до дива Видінна била, коєй задивяся мнозі,

Не бить-бо ся краснійшу судили і бозі;

Многії ж од вельможних господ ю хотіли Поять собі за жону і отця нудили,

Но отець, любовію бив к ней обдержимий,

Одказав акт весельний діві той любимой,

Не хотя лишиться радості всецілой

І оддалить од себя Зігізмунди милой.

По том і не з волею принужден оддати За княжича єдина в світлії палати.

Которому не довго бог дав з нею жити,

Благословив жизнь його смертію скратити. Завдовівши ж, прекрасна Зігізмунда млада Узнала, что за прелесть в світі і ізрада;

Кривавії од очей своїх лила слєзи,

Как росою, кропила свої, ходя, стези;

Не виділ а і світа за слєзами тими,

Лице зараз змінила печальми такими.

А била красотою і умо.м так славна,

Что во області не бі їй ні єдина равна.

Нельзя било не думать і не удивляться,

Смотря только на нея і не услаждаться;

Насквозь та проникала серця зраком вдатним І к себі привлєкала словом всеприятним.

Била ж в дому отчеськом не мал час вдовою,

В дому славном, розкошном, в великом покою.

Но понеже всякому довго скорб прискучить,

Затім стала приходить в чувство, что ю мучить,

Стала о том забивать, розкошми нудима,

Спом’янула жизнь брачну, как она любима;

Кров млада дівственная в тілі їй заграла,

І жар в ней, как бурний вітр, всегда разжигала.

Только о том і думаєт, кто імієт тіло,

Чтоб в світі ангельськоє било його діло;

Разві бив би адамант тот непобідимий,

Даби, молотом бієн, бив ненарушимий.

Но кров сія козлія і камень тот крушить,

А одрада і розкош єя не утушить;

Для чого горкой скорбі по мужу забила І гарячку сильную в тілі ощутила.

Іскала ж средств удобних і лікарства певна,

Как би могла лічити болізнь ту, плачевна.